Історія мого села…

• 
• 

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Хіти: 2101

 

Передмова

Зараз люди все більше виявляють інтерес до історичного минулого тих місць, де живуть. Історією свого села все своє життя цікавився наш нині покійний земляк, краєзнавець Петро Йосипович Присніцький.

На початку двадцятого століття він працював у Сільському Управлінні в Арбузинці, де зберігався архів з 1768 року. Матеріали з цього архіву Петро Йосипович ретельно дослідив, і знайшов багато цікавих фактів про село, також до його рук потрапили плани земель та самого села які були складені ще при самому військовому поселенні. Крім цього краєзнавець розпитував старожилів про минуле, все ретельно занотовував, аналізував записи в церковних книгах. Саме його історичне дослідження і стало основою цього матеріалу.

З історії нашого краю

Сліди поселення на місці, де розкинулась Арбузинка що на Миколаївщині, ведуть в глибоку давнину.

Ще в першому тисячолітті до нашої ери північ Причорномор`я заселяли кіммерійці. Вони жили понад річками, у вибалках. Займались здебільшого скотарством. З донських степів почали наїжджати скіфи. Вони й підкорили кіммерійців на території від Дніпра до Дунаю. Виникло велике об`єднання племені під назвою Скіфія.

 Скіфи були дуже войовничі. Вони володіли срібними мечами і нападали на візантійські колонії, які розміщувались понад Чорним морем.

  У другому віці до нашої ери з Волги, Дону та приазовських степів вторглись на наші землі племена сарматів. Сармати витіснили одну частину скіфів в Крим і за Дунай, а з іншою частиною поріднились.

  Між Південним Бугом та Дніпром поселились угричі, а між Дністром і Дунаєм та по березі Чорного моря – тиверці. Згодом південнослов’янські племена зливаються в єдину загальнослов’янську народність. Виникає Київське князівство.

  В XIII столітті орда Чингізхана завоювала Русь і південних слов`ян. Внутрішні міжусобиці монголо-татарських ханів призвели до того, що вони розділились на декілька ханств.

  У XV столітті литовський князь Вітовт розбив татар на Півдні і дійшов до Чорного моря. На річці Південний Буг він спорудив фортеці Соколець (поблизу нинішнього Вознесенська) та Баликлей (нижче Вознесенська).

  Литовці поселились і на місці нашого села, де Литовська балка впадає у річку Арбузинку. Звідси і назва балки до цих пір. В Арбузинці збереглись прізвища Литвин, Литвиненко.  

  Поселились у південних краях і молдовани. Не випадково частина села Арбузинки називалась молдованщиною.

  В XVIII столітті на річці Південний Буг із гайдамаків, бездомних людей, безпосередньо із українців утворилось бузьке козаче військо. Частина цих козаків поселилась на місці Арбузинки. Так з`явились в нашому краї військові поселення.

Як виникло наше село

Час заснування Арбузинки встановити важко. Поселення тут існували з давніх часів. Приходили одні народи і заселяли цю місцевість. Приходили інші, завойовували тих, хто тут вже жив, поселялись.

  В 1780 році в Арбузинці поселилась частина Гаугського козацтва, де тепер знаходиться вулиця Учительська. Сюди прибували кріпаки з Києва.

  Власне становище кріпаків булор вкрай важким. Три дні вони працювали на казну, платили подушне, а козаки лишались привілеїв і перейшли в число рядових кріпаків, брали участь у військових заняттях. Ні переселенці, ні втікачі, ні козаки та гайдамаки не мали достатньо робочої худоби, інвентарю і коштів, щоб їх закупити.

  Управляв Арбузинкою сільський староста, якого призначав командир драгунського полку, який частково квартирувався у селі у той час.

Село поділялось на сотні, а сотні – на десятки. На чолі сотні був соцький, а десятки – десяцький. Сім`ї старости, соцьких та десяцьких були звільнені від роботи на казну. Вони увесь тиждень працювали на себе вдома, почали багатіти. Селяни позичали у них хліб, худобу, інвентар та гроші. За все це бідняки відпрацьовували багатіям.

  Суду не було. Існувало тілесне покарання палицями та ланцюгами. За наказом старости «винних» клали на «кобилу», били палицями або пропускали через шеренгу. Особливо винних відправляли в Сибір.

  Не було також і школи. Народ був не писемний. У 1797 році в селі побудували дерев’яну церкву. В цих же роках військове поселення було ліквідовано, але становище місцевих жителів не змінилось на краще.

  В 1898 році проведено перепис населення – ревізія. В книгу записали всі господарства села з поіменним і віковим складом кожної сім`ї.

  18 лютого 1861 року селян було звільнено від кріпосного права і наділено землею. Згідно із переписом, посімейно вибрали все чоловіче населення, незалежно від віку і національності, виділили наділи – 8 десятин землі. Сім`ї були великі – 10-12 і більше осіб. На сім`ю припадало від 32 до 96 десятин землі.

  З роками Арбузинка зростала. За даними словника «Брак гаузи і Ефрон» в 90-х роках в селі було 890 дворів, налічувалося 4882 особи обох статей, була православна церква, школа, 8 крамниць, склад для вина.

Чому саме поселення називається Арбузинка?

Є два варіанти назви нашого селища. Перша та, що на наших чорноземах рясно родили гарбузи. В минулому проводились базари, і в селище везли наприкінці літа, на початку осені на продаж великі гарбузи (кабаки). «Куди їдете?» - питали подорожні візника. А він відповідав: «Гарбузи продавати». А згодом і село назвали Гарбузинкою.

  Інша версія, найбільш правдоподібна. В глибоку давнину річка, яка поділяє наше селище на правий та лівий береги, була в глибоко розмитих берегах. Ближче до води ріс густий і високий очерет. Далі від води за очеретом росли верби, осокори і найбільше було бузини. Вона була така густа, що влітку у спеку листя на гіллі засихало, вигорало. Здавалось бузина горіла. Отож річці дали назву Гар-Бузина, тобто горіла бузина. Від назви річки почали і село називати Гар-Бузина. У всіх книжках церковних писалось так:військове поселення Гар-Бузина Бобринецького 2-го військового поселенського округу, Херсонського військового поселення.

Народний театр Семенівського сільського будинку культури Арбузинського району Миколаївської області

• 
• 

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Хіти: 2857

 

Театральні традиції в цьому селі губляться у глибині років. Проносились війни та революції, село переходило з одного району до іншого, навіть, до іншої області, мінялись прапори і назви, а в Семенівці чергове покоління аматорів виходило на сцену та творило свій театр.

До 1954 року в селі Семенівка було три бригадних клуби, в яких ставились вистави за творами українських класиків. У 1954 році директором новозбудованого БК і режисером драматичного колективу став колишній фронтовик, актор за професією Віктор Давидович Погонічев. При будинку культури працювали два драматичних колективи: український і російський. У ті часи були поставлені такі вистави:

1954 – „Возвращение”,

1955 – „Чорний змій”

1956 – „Чужой ребенок”, „Гість із Києва”

1957 – „Хрустальний ключ”

1958 – „Пошились у дурні”

З 1960 по 1962 рік драматичним колективом керував В.І.Мазаєв. З 1962 по 1972 знову В.Д.Погонічев. У цей час були поставлені такі вистави: „Наталка Полтавка”, „Пісня серця”, „Номенклатурна одиниця”, Чобіт лиха наробив”, „Свадебное путешествие”, „Дійшов до розуму”.

Після В.Д.Погонічева драматичним колективом керувала випускниця Київського державного інституту культури Ала Миколаївна Фендик. В цей час були поставлені вистави: „Не плач, девченка”, „Сватання”, „Мати”. З 1976 року почав працювати дитячий колектив, у якому пройшли першу підготовку: Давиденко М.В. (директор БК з 1983 року) та Давиденко Н.Л. (режисер театру з 1991 року). А.М.Фендик також поставила у 1989-91 роках вистави „По-модньому”, „Хто сміється – тому не минеться”, „Простак”, „Мати”, „Как похищают красавиц”.

З 1991 року театром керує Наталія Леонідівна Давиденко, випускниця Миколаївського училища культури 1987 року.

У липні 1993 року драматичний колектив Семенівського сільського будинку культури отримав звання „народний театр”.  Велику допомогу колективу надав режисер Веніамін Борисович Псярівський, який став хрещеним батьком театру.

Театр працює, переважно, з українськими класичними п’єсами. Останніми роками вдається відшукати призабуті перли¬ни української драматургії, такі, наприклад, як п’єса Олександра Володського „Панна Штукарка”, Лева Лопа¬тин¬ського „Свекруха”, Любові Яновської „На сіножаті”.

Колектив намагається поєднувати традиції українського театру і сучасну сценічну практику, не вдаючись, втім, у невиправдані експерименти. Основний глядач – жителі сіл та селищ Арбузинського району Миколаївської області.

У 1998 році створена громадська організація „Фонд підтримки театру”, яка забезпечує процес підготовки вистав, організовує виступи, участь у фестивалях та конкурсах, веде просвітницьку та популяризаторську роботу.

Театр, практично, кожного року бере участь у Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва „Від Гіпаніса до Борисфена”, де неодноразово ставав дипломантом та лауреатом, а у 2012 році завоював Гран-Прі фестивалю.

Режисер театру нагороджена як кращий працівник культури Миколаївської області у номінації „Театральне мистецтво”, грамотою Міністра культури України, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

Вистави з 1991 року:

1991 С.Васильченко „На перші гулі”, за Б.Васильєвим „А зорі тут тихі”

1992 М.Кропивницький „По-ревізії”

1993 В.Самійленко „Химерний батько”

1994 Ш.Башбеков „Железная женщина”, П.Загребельний „Залицяльник”, Г.Квітка-Основ’яненко „Бой-жінка”

1995 В.Канівець „Як наші діди парубкували”

1996 В.Самійленко „Дядькова хвороба”

1997 М.Старицький „По-модньому”

1998 М.Старицький „За двома зайцями”

1999 Н.Шейко-Медвєдєва „Курочка Ряба”

2000 Г.Запольська „Мораль пані Дульської”

2001 З.Сагалов за Г.Квітка-Основ’яненком „Конотопська відьма”

2002 М.Янчук „По ярмарку”, М.Старицький „По-модньому”

2003 І.Нечуй-Левицький „Кайдашева сім’я” (інсценізація Г.Макарчука)

2004 М.Арбатова „Алексеев и тени”

2005 В.Канівець „Як наші діди парубкували”

2006 М.Кропивницький „Дійшов до розуму”

2007 В.Канівець „Віддавали батька в прийми”

2008 П.Мирний „Лимерівна”

2009 В.Гоголь „Простак”

2010 О.Володський „Панна Штукарка”

2011 Л.Лопатинський „Свекруха”

2012 Л.Яновська „На сіножаті”

2013 „Жарти над Бугом” (М.Альбиков¬ський „Жартівниця”, І.Тендетников „Хто сміється – тому не минеться”)

2014 М.Кропивницький „Дійшов до розуму”

Джерела:

газета „Вісник Семенівської сільської ради” http://agroin.org/gazeta.html

сайт Семенівського сільського будинку культури http://sbk.inf.ua/

Легенди Арбузинського краю

• 
• 

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Хіти: 2351

 

Підготувала вчитель історії

Арбузинської ЗОШ ІІ – ІІІ ступенів №2

Терлецька Наталя Володимирівна

З покоління в покоління, з вуст у вуста передається на Арбузинщині легенда про славного козака запорозького на прізвисько Пугач. Історія, про яку піде мова далі, має історичне підґрунтя, адже саме тут, на р. Південний Буг, на о. Гард свого часу зберігалася казна і перебувала канцелярія Буго-Гардівської паланки. Тому і не дивно, що захищали козаки найцінніше, не шкодуючи життя свого. Перекази стверджують: одного разу татарський розвідувальний загін появився на березі мальовничого Південного Бугу. Виникла загроза втратити казну паланки та боєзапаси козаків. Але кмітливий і винахідливий козак Пугач швидко зметикував, як зарадити біді. Виїхавши наперед татарського загону, він став гарцювати на своєму коні, зваблюючи непроханих гостей на перегони. Татари вирішили, що козак стане їх непоганою здобиччю і швидко, не роздумуючи, кинулися навздогін. Вони не знали ні місцевості, ні безмірної козацької відданості. Що задумав козак? Він розумів, що не зможе встояти проти цілого загону. Тому, розігнавши свого коня, направив його над високий берег річки і в останню мить зупинив. Татари ж, не розуміючи маневру, захоплені переслідуванням, цього не зробили, тож багато їх зірвалося з високої скелі і загинуло на березі річки. Ті, що залишилися живими, розправилися з Пугачем, скинувши його зі скелі. З того часу скелю, що височіє над берегом річки неподалік Костянтинівки і досі місцеві жителі називають скелею Пугача, а новим поколінням передається розповідь про хороброго захисника. За багато років давня розповідь доповнилась іншими фактами, образами, іноді звучить дещо по іншому. Варіант легенди викладено місцевими поетами В.Кукурузою та І.Брашеваном:

Пугач

Османово войско коварно и жадно

Командует им сам грабитель-паша

Где войско проходит, пылают пожары

И гибнет народ от стрелы и ножа.

Захвачены земли от Южного Буга

От тяжкого ига разносится стон.

Паша ненасытен, он ходит по кругу

И тычет за Буг золочёным перстом.

Лишь тучи прикроют земные просторы

От мягкого света безмолвной луны –

Крадутся под тенью османы, как воры,

К чужому богатству соседней страны.

Здесь ветер волнует ковыльные степи

И пласт чёрнозёма не вспахан лежит.

Земля, как вдова, только стонет и терпит,

Ей только рожать бы, ей только бы жить.

У брега речного клубятся туманы,

Степные орлы в поднебесье парят

И денно и нощно на древних курганах

Посменно казачьи дозоры стоят.

А первый курган, что у берега Буга,

В системе дозора он служит ключом,

Доверен бесстрашному воину Пуге,

Которого турки зовут Пугачом.

У Пуги крепка, неподкупна дружина,

В бою не сломить и не взять на испуг:

Всё меньше охотников лёгкой наживы

Решаются тайно форсировать Буг.

Прослышали турки, что женится Пуга,

Что скоро сватов он к невесте пошлёт,

И срочно решили похитить подругу,

Надеясь, что воин за нею уйдёт.

Сыскался посулой паши ослеплённый,

Опутал верёвкою девичий стан.

И в ночь грозовую с невестою пленной

Пробрался иуда во вражеский стан.

Смеётся паша: - Награжу непременно,

Я очень довольный тобой, молодцом,

Осыпьте монетами (знает пусть цену),

Потом, отослать на галеры гребцом.

- Поди не бывает в семье без урода

Хотел ко мне в слуги,  на наши харчи?

Уж коль за посулы он девушку продал

Не будет надёжным вассалом паши!

- За девицей красной следить неустанно.

В шелки дорогие её нарядить,

С охраной и лицами высшего сана

На берег реки на прогулку водить.

Как тёмная ночь ходит Пуга по скалам.

Тоскует казак, и не ест  и не спит.

Приметил: турецкий дозорным шакалом

За ним неусыпно, как ворон, следит.

Увидел любимую в царской одежде

И чувствует: плачет сердечко её.

Он чует, что там, окрылённый надеждой,

Паша, развлекаясь, блаженно поёт.

Он понял жестокую хитрость османа:

Коварные сети плетут за рекой.

- Но как же, родная, из вражего стана

Мне выкрасть тебя, обручиться с тобой?

Заметила Марья: начальник охраны

Внимание всё устремил на неё.

То встанет он сбоку, то хмурится странно,

То в очи глядит укрощённой змеёй.

Сверкает алмазами эфес кинжала,

Конечно, поменьше паши настяжал он,

Но грабить мастак и паша – его брат.

Мария притворно глаза опускает,

Игриво платком прикрывая лицо.

Но истинной цели охранник не знает

И пялит на Марью глаза с хитрецой.

Чтоб тайно попасть полонянке в объятья,

Начальник охрану средь полночи снял

И, тихо смеясь над уснувшею ратью,

В девичий шатёр, словно  тать, зашагал.

Он обнял её, но она не вскочила.

Охранник в объятьях, как лист, задрожал.

Не понял он ласки нежданной причину

И вдруг напоролся на острый кинжал.

Был поднят паша, как подхваченный ветром

Недоброю вестью. На свиту свою

Набросился страшным, озлобленным вепрем:

Вину искупите в кровавом бою!

Измученный  Пуга уснул на кургане,

Тревожною чёрною мглою укрыт,

Он слышит сквозь сон лошадиное ржанье,

Но ясные очи не может открыть.

Доносится издали голос любимой,

Зовёт его Марья, османов кляня,

Бежит она, кличет: - О, друг мой любимый,

Костром просигналь, да быстрей на коня!

Проснулся Григорий, а пот с него градом,

Заря загорается, близок рассвет.

Он видит: паша наступает с отрядом,

Разжечь бы костёр, да уж времени нет.

Кровавой росою земля окропилась.

Слетают турецкие головы с плеч.

Но сломлена буйная силушка-сила.

В руке тяжелеет карающий меч.

Все ближе и ближе, теснимый врагами,

Казак отступает к обрыву реки.

Спасения нет – он четырежды ранен.

И меч выпадает из слабой руки.

Покуда сражался с врагами Григорий,

Мария тайком на курган пробралась.

Дрожа от сознанья постигшего горя,

Сигнальный костёр разожгла, торопясь.

Как смерч, устремилась на турок дружина.

Казацких коней уж подковы звенят,

Но поздно… Григорий в речную пучину

С крутого обрыва направил коня.

Девичьему горю ни мер, ни предела:

От ран и утерянной первой любви

Красавица сникла и вмиг поседела.

За верность – поклон ей до самой земли.

Над полем сражения запахи гари,

Цветы небывалые тянутся в рост.

Их стебли седые, как волосы Марьи,

А цвет лепестков – смесь из крови и слёз.

Все склоны кургана они полонили,

«Бессмертники» – Марья цветы назвала,

А ветры их семя по всей Украине

Разносят и сеют, чтоб слава цвела,

Чтоб подвиг Григория не был забытым,

Решили на сходке друзья-казаки

В честь памяти Пугача высечь копыта

На серой скале посредине реки.

 Цікавим є той факт, що в смт. Арбузинка і в навколишніх селах живуть і досі сім’ї Пугачів. І кожна з них вважає героя легенди своїм далеким родичем.

Як і  більшість українців  жителів Арбузинки завжди цікавило походження найменування свого селища.

Однак немає єдиної точки зору на походження сучасної назви села. Тому розглянемо декілька версій.

•  За переказами жителів, у козацьку добу жив у цьому краї козак на ймення Гарбуз. Звідси і село стали називати Гарбузинкою. Дійсно, до 50-х років ХХ ст . Арбузинка мала таку назву. За іншою редакцією цієї легенди, на  території сучасного селища в далекі часи був великий базар, на якому продавали гарбузи.

•     За іншою версією, якої притримувався наш земляк П.Й. Присніцький, один із перших записувачів історії нашого краю, назва селища має рослинне походження. В глибоку давнину річка, яка протікає нашим селищем була глибоководною з розмитими берегами. Біля самої води ріс очерет, далі, за очеретом – верби, осокори та багато бузини. Зарослі її були настільки густі, що влітку в спеку листя на гіллі засихало, вигоряло. На відстані здавалося, що бузина горіла. Тому річка отримала назву Гар-Бузина, тобто, горіла бузина. Від річки і поселення почали так називати. У затисах Прісницького є посилання на те, що в усіх церковних книгах про наше село записано так: військове поселення Гар-Бузина Бобринецького 2-го військово-поселенського округу, Херсонського військового поселення. Необхідно наголосити на тому, що в усіх церковних книгах точно таких записів бути не може, а лише в період з 1817 р. до 1857 р., адже військові поселення були запроваджені в ці роки (прим. автора). Як би там не було, але цієї версії дотримуються більшість арбузян. З часом тире між словами Гар і Бузина зникло і село стали називати Гарбузинкою.

•     Заслуговує на увагу ще одна версія, не позбавлена вірогідності. Походження її базується на милозвучності української мови: Гард на Бузі, що теж могло трансформуватися в Гарбузинку.

•      А.П. Коваль в кн. “Знайомі незнайомці”, що вийшла друком у Київському видавництві “Либідь” 2001 року, пояснює походження назви нашого села дуже просто: від назви р. Гарбузинка, прив’язуючи її лише до українського слова “гарбуз” і розглядаючи різні варіанти походження назви овоча.  Але, як село, так і річка давно вже не Гарбузинка, а Арбузинка. Чому? Відповідь потрібно шукати в тому часі, коли відбулася така видозміна. Прагнення до перейменувань йшли не від місцевих жителів, а згори. Чи то немилозвучна назва для когось була, чи занадто національна, важко сказати.

Використані джерела:

1. ст “Стежками археологів”, М.Товкайло, г-та “Нове життя” №34, 36, 1992 р.

2. П.Виборний Миколаївщина. Путівник по пам’ятних місцях. Одеса, 1970

3. А.П.Коваль Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. Київ, Либідь, 2001

4. Замітки Присніцького.

5. Спогади О.В.Умрихіна

6. Матеріали запасника шкільної Кімнати бойової слави

Арбузинка у вирі подій ХХ століття

• 
• 

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Хіти: 2286

 

ХХ століття в історії виділяється надзвичайно бурхливими подіями: дві світові війни, три революції, три голодомори, репресії. Свідки деяких подій живі і досі, але в їх душах зберігся страх за власне життя, життя близьких і рідних, тому більшість уникає відвертих розмов про минулі лихоліття. Відходять у вічність ті покоління, що пережили буремні часи минулого століття. Разом з ними ми втрачаємо і безцінні відомості нашої історії.

Відомо, що в роки першої російської революції буря гніву підняла на повстання і арбузинців. Доказом тому є свідчення про присутність у 1905 році в економії Пишеніна ескадрону козаків, які за вказівкою заможного селянства карали побиттям безземельних селян, що самозахоплювали землі. Причини такого явища сформувалися ще в минулому, ХІХ столітті. Земельна реформа, про яку йшлося в попередньому розділі, сприяла активному розшаруванню селян, тому вже на початок нового, ХХ століття, появилась велика кількість безземельних селян без будь-яких засобів до прожиття. Велика кількість сільськогосподарських робітників – батраків - змушена була займатись сезонними роботами. Появились ринки робочої сили, де можна було найняти будь-яку кількість робочих рук. Такі великі ринки були у Вознесенську, Голті (тепер Первомайськ) і навіть у великих селах. Тому й не дивно, що доведені до відчаю селяни вдавалися до радикальних дій. Психологія українського селянина, його менталітет є таким, що він волів вести злиденне життя, але на своїй землі, не уявляючи іншої можливості заробити  на прожиток. Можливо це сприяло зросійщенню промислових центрів півдня України.

Прагнення до справедливого перерозподілу землі іноді приводили до рішучих дій не лише в Арбузинці, а й в навколишніх селах. Так, у Костянтинівці 1905 році селяни-бідняки Г.П.Блануца та П.М.Панченко створили підпільний гурток, встановили зв’язок з революціонерами Єлисаветграда, Вознесенська, Одеси, отримували звідти нелегальну літературу, листівки  і розповсюджували серед односельчан. На першому, найбільш активному році, революції селянами була створена бойова дружина. Запалали маєтки поміщиків, нищився зібраний урожай, панська худоба.  Наслідки таких дій добре відомі. Жодне селянське повстання в історії не перемогло. Цьому є об’єктивні причини, про які йде мова в будь-якому шкільному підручнику, тому немає сенсу зупинятися на них. Повстання було придушене, а його керівники – П.М.Панченко, Г.П.Блануца та його син Митрофан – страчені на майдані біля церкви. Решту дружинників було заарештовано й незабаром відправлено на каторжні роботи до Сибіру. Налякане розмахом революційної боротьби, самодержавство змушене було, оговтавшись, вдатися до реформ. Появились столипінські відруби і хутора. Ймовірно саме в цей час появились на території сучасного Арбузинського району хутора Хмарівка, Аркадіївка, Обухівка, Трудофандіївка. Та частина селян, кому вдалося важкою працею зібрати землі, купити реманент, вела міцне господарство. Дещо пізніше вони поплатяться за це не лише своїм майном, а іноді й життям. Більшість же селян залишалися, як і раніше, безземельними. Тому причини для нового невдоволення залишились.

З 1909 року до 1914 рік будувалась залізниця. На будівництво прибуло багато робітників з різних міст Росії, від яких селяни перейняли соціалістичні ідеї, були залучені до таємних гуртків.

Складається враження, що Росія розплачувалася ціною трьох революцій, трьох потрясінь, яких не знала жодна країна світу того часу, за всю попередню історію пограбувань і принижень підкорених народів. Як би там не було, але 7 років (сумарно) вирували революційні події, а між ними – перша світова війна. Безглузда, як і всі війни, виснажлива і не зрозуміла. На зміну світовій прийшла ще більш трагічна – громадянська.

Солдати, що поверталися з фронту, приносили не лише невдоволення, відчай, а й зброю. В січні 1918 року колишні солдати створили революційний комітет. Його очолив Петро Седін. При комітеті діяв збройний загін у складі 100 чоловік. До квітня 1918 року комітет вів перерозподіл землі. Навесні до Арбузинки підійшли німецькі військові частини. Седін із загоном приєдналися до революційної військової частини, очолюваної матросом-більшовиком А.В.Полупановим, що проходила через село.

В Арбузинку прибув каральний загін, який зібрав на площі все село. На жителів села було накладено контрибуцію в 36000 карбованців  золотом. “Бунтівників”  матроса Дикусара та Андрія Запорожця (Петрушенко) поклали на діжу та висікли 50 палицями. Контрибуцію повинні були сплатити за 24 години. Заможні землевласники тут же переклали її на бідноту. Для сплати контрибуції бідняків заставили продати навіть хатини. Так, були продані домівки Козинця Івана та Абрамич Юхима.

Про деякі події тих часів згадує Умрихін Олександр Володимирович, 1902 року народження, комсомолець 20-х років, бригадир однієї з перших в Україні Кавунівської МТС: “В 1918 році я збирав по селам і хуторам теперішнього Арбузинського району молоко для сирзаводу підприємця Кормана. Підпільники-партизани постачали мені листівки і я їх поширював по хуторах. У червні, повертаючись із молоком, був затриманий німцями біля маєтку Ніпакульчицького, де відбувалась екзекуція над селянами. Мене і повозку обшукали, але листівки вже були розповсюджені. Я поскаржився коменданту, що за прокисле молоко він відповідатиме перед моїм господарем, і мене відпустили, адже завод виготовляв голландський сир лише для окупантів.

В листопаді новокраснівські партизани вийшли з підпілля і звільнили від окупантів залізничну станцію в Людмилівці. На Помічній у цей час партизанський загін Ткаченка П.С. вступив у сутичку з національними силами, очолюваними Козубським. Останній мав завдання – перерізати залізничне полотно, щоб завадити просуванню 2-ї Української армії на південь. Зазнавши поразки, Козубський направив свій удар на Людмилівку. Ми запросили підмогу і вона невдовзі прибула. З Вознесенська підійшли 2 батальйони і батарея трьохдюймових гармат. За вісім кілометрів, біля маєтку Соловйова банда була розгромлена і спішно вантажилась на потяг, що рухався в сторону сучасного Первомайська. На повороті до первомайського залізничного мосту партизани Гуляницького розібрали рельси. Потяг потрапив в аварію. Козубський зі зламаною рукою втік.

На початку лютого 1919 року наш партизанський загін приєднався до І Вознесенського полку. На цей час в місто прибув партизанський загін Ткаченка П.С. а робочі Вознесенського депо організували бронепоїзд (панцерний потяг) під назвою “Смерть директорії”. На початку березня англо-французькі інтервенти з грецькою кавалерією зайняли Мартинівку. Їх передові частини, що знаходились на роз’їзді “Ястребіново” висунули ультиматум про здачу міста. Вознесенці відповіли наступом всіх сил. І Вознесенський полк пішов через лід в сторону с.Кантакузовка ( з 1946 р. – Прибужани), кіннота Урсулова форсувала Буг біля с. Арнаутовка (з 1946 р. - Дорошівка), бронепоїзд вдарив у центрі. Того ж дня була звільнена залізнична станція Колосовка.

У квітні головою новокраснівського волвійськкома Тарасовим І.К. я був прийнятий на роботу писарем і їздовим. В серпні 1919 року згідно  розпорядження Вознесенського повітового ревкому всі комуністи, радянські службовці і активісти виїхали в Братське, де був сформований Братський комуністичний батальйон на чолі з Недашківським.

Через 10 днів батальйон виступив з Братського в сторону с.Надєждовки, де денікінські агенти та махновці виганяли селян на повстання проти комуни. За відмову – покарання. Всі залягли. Мене ж Тарасов відправив напоїти коней. Не встиг я підійти до колодязя, як з північно-східної сторони Братського почулись вистріли і в село почали входити махновці. По центральній вулиці я погнав коней до своїх, але нікого на старому місці не знайшов. Догнав своїх біля броду через Мертвовід, коли вже зав’язався бій. В руках у мене була трофейна французька гвинтівка, добута ще в Березівці. Вік її значно старший Паризької комуни, і, мені здається, з неї міг стріляти один із комунарів 1871 року. Батальйон направився в сторону Вознесенського шляху. Не встигли ми проїхати 200 метрів, як правий кінь з упряжі важко впав на землю. Ніхто не сказав би, чим все це скінчилося б, якби нас не прикрив виставлений на кургані станковий кулемет Гурова І.Ф.     Під час відступу денікінських військ деякий час працював у тилу ворога. Ми переховували дезертирів, отримуючи від них зброю. У нас були господарі будинків, які вночі за умовним стуком відчиняли двері і віддавали нам зброю розквартированих у них солдат. Одного разу денікінці напали на будинок нашого спільника Щукіна і підпалили сіно, в якому переховувались патрони, гранати. Один за одним почулися вибухи. Налякані білогвардійці вирішили, що на село напали партизани і відступали в Арбузинку, до своїх. 31 грудня 1919 року 12 чоловік під виглядом зустрічі Нового року зібрались у хаті Тарасова Ісака, де залишились на ніч. Вранці, десь о п’ятій годині, нас розбудив стукіт у двері. Через вікно побачили вісім денікінців з гвинтівками. Рятуючись, я вибіг на вигін. Босими ногами по снігу далеко не втечеш, тому змушений був забігти в лікарню, де працювала родичка. Вона сховала мене в печі і напхала туди соломи, а коли білогвардійці ввійшли, запалила солому. Приблизно через тиждень в село вступили червоноармійці”. Що в цій розповіді колишнього червоного партизана відповідає дійсності, а що – ні, важко сказати. Та це й не самоціль! Варто звернути увагу на окремі моменти цих спогадів. Зокрема, Олександр Володимирович, називає ворогами як денікінців і іноземних інтервентів, так і національні патріотичні сили. В цьому і секрет історії, як однієї з найцікавіших наук: не можливо прочитати її двічі однаково. Щоразу відкриваються нові факти, нюанси, обставини і ми дивимося на вже відомі події по-іншому, знаходимо те, на що раніше не звертали уваги.      

В Арбузинці теж організовувались національні сили – волосна земельна управа. Головою управи було обрано Ікленка Омеляна, відомого тим, що в 1905 році виколов на портреті царя очі, за що суд виніс покарання у вигляді ув’язнення на 1.5 року. Таким чином на території сучасного району діяли різні політичні сили: радянської влади, національного спрямування, німецькі окупаційні сили. Частина бідняків приєдналася до партизанського загону, організованого у Вознесенську Юхимом та Михайлом Синяковими. Партизанський загін вступив у сутичку з національними силами. Протистояння не завжди було виправдане і лише розпорошувало сили так необхідні для боротьби з окупантами. Як і всюди на той час влада не була стабільною. Національні сили змушені були відступити під ударами Червоної армії.

В лютому 1919 року відновлено радянську владу в Арбузинці і навколишніх селах. Виконавчий комітет очолив Погуца Петро, його заступником став Резніченко Іван, Секретарем – Присніцький Петро, завідуючим земельним відділом було обрано Дибу Климентія, заввійськкомом - Живанова Олександра, начальником міліції – Сердюка Сергія,  завідуючим волосною народною освітою – Буренка Прохора, головою комітету бідняків – Тригуба Федора, заступником – Конуха Тита, агітпром  очолив Іванюта Олексій. У такому складі виконком працював до квітня 1919 року. У квітні на чолі виконкому став Диба Клементій, секретарем – Сінческул Петро, Присніцького призначили воєнруком волвійськкомату. Виконком розпочав реквізицію матеріальних цінностей та їх перерозподіл, допомагав загону Зубовича виконувати продрозкладку.  На основі економії Окснера організувалась робота державного господарства, яке очолив Медвінський Леонтій, економію Даунгауера перетворили на держгосподарство, очолюване Черешнею Федором. При волвійськкоматі діяв збройний загін під керівництвом Козинця Олексія у складі 20 чоловік.

У Вознесенську, на цей час, створювались два полки регулярної армії. До них долучилось багато арбузинських партизан, в тому числі і загін Козинця. Обидва полки брали участь у боях з австро-німецькими загарбниками на Миколаївщині, з англо-французькими інтервентами – під Березівкою, звільняли Одесу.

Влітку 1919 року під Одесою спалахнуло антирадянське повстання. Докотилось воно і до Арбузинки. Першими піднялись на повстання костянтинівці. В Арбузинці повсталих очолили Федір Богачов, Суховій Іван, Торба Федір, Старченко Федот. Напередодні повстання Арбузинський волвійськкомат отримав телеграму Вознесенського повітового військкомату з наказом виїхати до Братського і з’єднатися з загоном Богдановича. У розпорядженні волвійськкома був один кінь, а в міліції – однокінна бричка. У приміщенні військкомату зібрались Живанов, Диба, Сердюк, Присніцький, Манжос, міліціонери – Соловйов, Дорошенко. Зброю повантажили на бричку, люди йшли пішки. Виїхали за Полянку і змушені були зупинитися на відпочинок у будинку Живанова. Ввечері дружина Олександра Живанова повідомила, що в селі розпочалося повстання, тому перепочинок був коротким і невелика валка активістів рушила далі. Дійшовши до Братського, дізналися, що і там вже розгорілось повстання, а загін Богдановича відступив в сторону залізничної станції Помічна. Порадившись, арбузинці-активісти розбилися на пари і так вирішили пробиватися до Помічної. Живанов пішов з Манжосом, Присніцький з Дорошенком, Диба з Сердюком. Дорошенку, Живанову та Манжосу вдалося добратися до Помічної, але там теж спалахнуло повстання. Інших затримали кінні повстанці. Відпустили всіх, крім Присніцького, якого запроторили до підвалу. В цей час на станцію Кавуни прибули два ешелони червоноармійців, що відступали з-під Одеси. Повстанці, прагнучи перешкодити просуванню ешелонам, розібрали залізничну колію. Ескадрон червоної кавалерії висадився на станції  і наніс сильного удару силам повстанців. Останні були витіснені за село. 32 повстанці загинули в сутичці, їх тіла поховані біля церкви. Кавалеристи звільнили заарештованих. Подальша доля кавалеристів невідома. Є лише відомості про те, що в Помічну ввійшли білогвардійці під командуванням генерала Слащова. Старченко Федот від імені усіх арбузинців поїхав налагоджувати стосунки з ним. В Помічній Старченко не лише впізнав, але й видав білогвардійцям Живанова та Манжоса. Манжоса Леоніда розстріляли, а Живанова Старченко привіз до Арбузинки. Тут йому та іншим активістам – Седину, Сидоренку, Романову, старому Манжосу були влаштовані справжні тортури. Більшість з них було порубано лопатами. В боротьбі з повстанцями загинув також Козинець Олексій.

Слідом за повстанцями в село прийшли денікінці, а вночі на сонних білогвардійців напали махновці. В паніці денікінці відступили в напрямі сучасної Агрономії. В грудні 1919 року, під час відступу, в Арбузинці зупинився ізмайлівський полк. Полк виділив каральний загін для розшуку та розправи червоних партизан. Шевченка Петра розстріляли, Чепіля повісили біля будівлі сучасного ощадбанку. Чупина Володимир по дорозі на страту зумів вирватися з рук карателів, але був убитий переслідувачами.

Навіть через десятиліття, спостерігаючи за перебігом подій у ті буремні роки, дивуєшся неймовірному коловороту, який затягував людські долі, ламав, трощив їх, не жаліючи нікого і нічого. Пересічному громадянину і сьогодні не завжди під силу розібратися з характером і суттю тих подій.

На Арбузинщині, як і на всій Україні, крім Червоної Армії, Білої Армії, національних сил, діяли махновці, повстанські селянські загони, очолювані отаманами. 20 січня 1920 у Вознесенську зібрався  повітовий з’їзд. На з’їзді були делегати Арбузинської волості. Дибу Климентія делегати обрали завідуючим повітовим земельним відділом, Косячного Петра – секретарем виконкому. Під час з’їзду на місто напала банда Григорія Тютюнника. Всі делегати пішли на боротьбу з бандитами. В бою загинув арбузинський делегат Антоненко Ісак, Беркань Григорій був поранений.

Із зміцненням радянської влади все активніше проходили земельні перетворення. Комітет бідноти поділив земельні наділи порівно між селянами по 2 га на одного члена сім’ї. На хуторі Міжнародна Праця організована перша комуна, яка проіснувала лише два роки і розпалася, оскільки не було досвідченого керівника.

В 1926 році утворені перші тракторні товариства: “Зміна”, компанія Зліченка, компанія Хильового та Оплачко, на хуторі Міжнародна Праця – однойменне тракторне товариство. Товариства існували завдяки державній позиці. Отримав два трактори і Арбузинський комітет взаємодопомоги. На кінець 20-х років розпочинається колективізація на селі. В 1929 році для допомоги артілям створюється Кавунівська МТС.     30-ті роки закарбувалися в пам’яті кожного як час неймовірного голоду, на перший погляд, безпричинного. Новітні історіографи прагнуть дослідити феноменальне явище голодних 1932-1933 років. ХХ століття щедре для української нації голодними роками: післявоєнні  20-ті, 40-ві роки. Феномен голоду 30-х полягає в тому, що ніякої війни чи інших надзвичайних катаклізмів не було. Навпаки, урожай 1932 року був достатньо високий. Спеціально спланований голод історики тепер називають голодомором. А ті, що попри все вижили і сьогодні цілують хлібину як найдорощу цінність, не допускають щоб бодай крихта упала зі столу.

Кінець 30-х років – це час передвоєнного тривожного спокою, коли в повітрі вже пахне порохом, але нікому не віриться, що війну не відвернути, вона насувається всією своєю страшною силою. Тим більше, що життя налагоджувалось на краще. З 1929 року працює електростанція потужністю 55 квт., понад 1 млн. штук цеглин щорічно випускає Арбузинський цегельний завод, працює найбільший в районі птахоінкубатор. Молодь посадила чудовий парк. Напередодні війни село потопало в зелені. Поліпшується медичне обслуговування. При лікарні, яка працювала з 1921 року, створено санітарно-гігієнічну та хіміко-бактеріологічну лабораторію. 1933 року село прикрасив новий будинок культури.

22 червня 1941 року в районному кінотеатрі мав демонструватись кінофільм “Три товарища”. Але радіо принесло в село страшну звістку – сталося те, в що не хотілося вірити – почалася війна. Близько тисячі чоловік вступили до лав діючої армії. Проблеми початкового періоду війни сьогодні добре відомі кожному громадянину України, тому не дивно, що фронт дуже швидко підкотився і до Арбузинщини. Захопивши Первомайськ, Мигію німецькі танкові дивізії намагалися зробити “стрибок” в сторону Одеси, вдаривши з тилу, не допустити тривалої її оборони радянськими військами.

2 серпня в Благодатному розмістився штаб 18-ї армії. На північний схід від села знаходився польовий аеродром 168-го винищувального авіаполку. Саме з цього аеродрому піднявся в повітря літак лейтенанта О.О.Артамонова. Замітивши ворожий розвідувальний літак, пілот піднімає свою машину у повітря і переслідує його. Коли закінчився боєзапас, Артамонов здійснює таран фашистського літака. Це був один із перших повітряних таранів, здійснених в роки Великої Вітчизняної війни. 2 серпня на аеродромі трапилась ще одна подія. Зі сторони роз’їзду Шайтарово появились танки з чорно-білими хрестами – ворожий розвіддозор танкової групи. Зробивши залп по аеродрому, де було всього декілька залишених на ремонт літаків, фашистські танки під’їхали до   підбитого бензовозу і почали заправлятися пальним.

Комісар 456-го батальйону аеродромної обслуги Коневський наказав розвернути дві протитанкових гармати і відкрити вогонь. Прямим попаданням один танк вдалося підпалити. Інші повернули назад. Прізвища артилеристів встановити не вдалося. Однак, дякуючи їх мужності, батальйон зумів евакуювати технічне майно та завершити ремонт Іл-16, які негайно ж піднялися в повітря. Того ж, 2 серпня, штаб переїхав з Благодатного до Костянтинівки. Група генерала П.В.Волоха продовжувала тримати оборону південніше Благодатного. 3 серпня вона вступила в бій з колоною танків і мотопіхоти ворога. Боєзапаси у бійців закінчувалися. Допомоги чекати нізвідки – групу відділяв від основних військ 18-ї армії Південний Буг. Десь на схід з гітлерівцями воювала ще одна група радянських військ – курсанти Одеського піхотного училища на чолі з полковником Г.І.Шерстневим. З-під Одеси їх спішно перекинули автомашинами в район Помічної Кіровоградської області. Однак нанести спільний удар по ворогу групи не змогли, тому що між ними був значний розрив – 35 - 50 км. Загону генерала Волоха загрожувало оточення. Але жорстокі бої з ворогом не припинялись. Гранатами та пляшками з паливною сумішшю бійці знищили сім гітлерівських танків.

До ночі ворожі війська підійшли до річки, а потім вдарили в сторону Семенівки. Гітлерівці захопили село, і, форсувавши річку, забезпечили собі плацдарм на правому березі. Загін Волоха, що поніс великі втрати, було відкинуто до Костянтинівки. На північній окраїні села радянські солдати, намагаючись стримати фашистські мотомехчастини, вели нерівний бій.

Під час будівництва електростанції робітники знайшли останки солдата. Поряд була гільза від снаряда з напівзотлілою від часу запискою: “Рядовий Василь Дровніков, воюючи за село Костянтинівку, загинув смертю героя. Серпень 1941 року”. Сьогодні в Костянтинівці, у дворі місцевої школи, стоїть обеліск із сірого граніту. Тут під гранітною плитою після перезахоронення спочивають останки В.М.Дровнікова – одного з героїв пам’ятного 41-го.

3 серпня гітлерівські війська зайняли Арбузинку. Окупанти не розпустили колгоспи, добре розуміючи їх користь. На місці колективних господарств тепер появились громадські двори, прибутки з яких вивозились до Німеччини, йшли на забезпечення німецької армії. Гітлерівці принесли в село “новий порядок”, згідно якому місцеві жителі перетворювались на рабів німецької нації. З Арбузинки до Німеччини  на примусові роботи на користь третього рейху було вивезено 733 юнаків та дівчат, з Костянтинівки близько 400 чол., майже 350 – із Семенівки та багато з інших сіл району.

Доля тих, хто залишився на окупованій території була теж нелегкою. Неможливо  виміряти міру страждання кожного, хто пережив страшне лихоліття війни де б він не був: в рядах діючої армії, на окупованій території чи на примусових роботах. Заслуговує на повагу найменший спротив окупантам. Так, восени 1942 року активісти сіл Арбузинка, Садове, хутора Октябрь створили підпільну групу, до складу якої ввійшли І.Л.Личкань, Н.К.Личкань, П.П.Шандра, С.Є.Карпенко, Л.Є.Доценко та ін. Переховуючи радіоприймач, вони слухали повідомлення Москви, записували і розповсюджували їх. На чотирьох квартирах переховували тих, кого повинні були відправити до Німеччини на примусові роботи. Весною 1943 року дев’ять підпільників були розстріляні. Серед них: Курдасов, Саричев, Кобузов, Лапко (Михайло Іванович вч. математики).

Іноді дехто із сучасників закидає: не було в Арбузинці нічого надзвичайного в роки війни, через відсутність активного партизанського руху німці вели себе відносно миролюбно. А як бути зі свідченнями більшості тих, хто пережив окупацію? І знову ж, психологія людської поведінки надає нам приклади, які пояснити жоден науковець не в змозі. Чому для одних сама лише думка про господарювання чужинців у рідному селі болісна і трагічна, в той час, коли для інших – їх небагато – все було ніби, як звичайно. Пам’ять вибіркова. Вона зберігає найяскравіші картини із життя, особливо ж, якщо вони неприємні, негативні. То виходить для когось німецька окупація не була такою вже неприємною. Історія вчить, історія виховує і застерігає від нових помилок. Адже були серед арбузян і герої війни, і прості трударі, і запроданці. Однак важко сьогодні судити з яких причин вісім арбузинців згодилися бути старостами села (за кількістю колгоспів, на той час – громадських господарств), ще більше служили в поліції. Деякі свідки тих подій стверджують, що іноді старости і поліцаї з місцевого населення ставились до односельців гірше, ніж німці. Це явище пояснити можна з точки зору психології. Грубе поводження, зневажливе ставлення своїх же односельців сприймалося болючіше, ніж аналогічне зі сторони чужинців, адже від них цього чекали.

“Новий порядок” приніс в Арбузинку нововведення. В центрі селища, у школі, розмістився госпіталь. Повсюдно у дворах розквартировані військові. Запроваджено комендантську годину – 21.00. Серед окупантів теж були різні за вдачею люди. Драчук Євгенія Прохорівна, наприклад, згадує німецького військового, якого звали Карл, як дружелюбного, з веселою вдачею. Він часто бавився з дітьми, приносив їм солодощі. Але це не змінює загальну картину пограбувань і розорення, страждань і ненависті. У пам’яті інших зберігся німець-квартирант, який відвіз, їдучи у відпустку додому, сину господарів передачу, що був насильно вивезений на примусові роботи. Поодинокі випадки не творять історію і не змінять суті тієї війни.

Рання весна принесла Арбузинщині довгоочікуване звільнення. На світанку 20 березня 1944 року батальйон 51-го полку під командуванням капітана Архіпова ввірвався в Полянку. Поява радянських солдат у селі викликала паніку. Ворог не зміг організувати опір. Гарнізон у кількості 50 чоловік був розгромлений. Стійкий опір чинив супротивник на рубежі річки Арбузинка. Умови для наступу були не сприятливі: весняне бездоріжжя, обмаль боєприпасів. З настанням темноти рота автоматників 51-го полку під командуванням старшого лейтенанта М.К.Мартинюка, прорвалася в село Мар’янівка і зав’язала там бій з противником. Зухвалі дії роти підтримав батальйон майора І.Г.Григор’єва і на ранок 21 березня село було звільнено. На жаль Михайло Калинович Мартинюк у цьому бою загинув. Переслідуючи ворога, радянські війська звільнили Арбузинку, Новоселівку, Грозний, Волю.

На підступах до Південного Бугу в полосі дії дивізії залишалось село Костянтинівка. 51-й полк полковника В.С.Сенкевича зім’яв виставлені на околиці групи прикриття і ввірвався в село. В коротких сутичках вдалося швидко ліквідувати окремі вогнища опору і повністю очистити село від ворога. Коли солдати вийшли на берег річки, то побачили зірвану переправу, а з правого берега полетіли на них кулі і снаряди.

В цей час 226-й полк полковника В.І.Ухабатова вийшов на руїни хутора Строцького, що південніше Костянтинівки. Наблизившись до річки, солдати побачили, що тече вона в глибокому каньйоні, течія швидка, виглядають пороги. Правий берег високий і крутий. І, як стало відомо пізніше, в його скалистих породах вирубані траншеї, кулеметні гнізда, бліндажі. Всі зрозуміли, що бої будуть важкими.

Найголовнішим було роздобути плавзасоби, оскільки свої, табельні, знаходились десь на підході, відстаючи через бездоріжжя. Човни і матеріали для парому знайшли в селі. Для просмолювання днищ човнів спробували розплавити асфальт. Але один сільський хлопчина показав залитий смолою колодязь кабельної лінії зв‘язку, побудований ворогом. Дістали смолу і справа пішла веселіше. А хлопчина, захопившись пошуком колодязів за селом, потрапив під артилерійський обстріл противника і загинув. На жаль ім’я його залишилось невідомим.

Форсування Бугу почалось вночі. Командир 226-го полку в перший десант призначив взвод автоматників під командуванням лейтенаната І.П.Зрєлова. Вибір В.І.Ухабатова зупинився на  невисокому худорлявому молодому лейтенанті не даремно. За його плечима - досвід форсування Дніпра, де він теж був першим. Вночі 15 чоловік взводу Зрєлова по крутому схилу зійшли вниз, до води, де їх чекав немолодий уже, але кремезний сапер Ф.Л.Антипін з човном для переправи. Невдовзі на правий берег перекинули 16 чол. з першої стрілецької роти на чолі з командиром лейтенантом Овсянниковим.

Взвод Зрєлова обережно піднявся крутими схилами вгору і досяг того місця, де вдень були замічені спалахи кулеметного вогню. Придивились і побачили кулемет на майданчику, вхід в бліндаж. Тепер все вирішує швидкість, мужність і зухвалість, а Зрєлову їх не позичати. Сміливий удар по позиції ворога, пара гранат, декілька автоматних черг по  пригніченим фашистам і зрєлівці ліквідували одну вогневу точку. Гітлерівці, що залишились живими, кинули кулемет і втекли у верхні окопи.

Група Овсянникова теж захопила одну ворожу позицію. Плацдарм став просторнішим. Але подальше просування було неможливим. Необхідно закріпитись на завойованих позиціях. Без підтримки зі свого берега бійці на плацдармі довго не протрималися б.

Наступної ночі на плацдарм переправлено поповнення людьми, військовою технікою і боєзапасами. На чолі об’єднаного десанту став старший лейтенант Убайдулаєв. Лейтенанта Фейдера призначено парторгом, а сержанта Цимболова – комсоргом. З плацдармом було встановлено радіо- та телефонний зв’язок.

Нічними атаками десантники вибили ворога ще з декількох укріплених точок і піднялись на вершину крутих прибережних скал. Зрєлов зі своїми автоматниками захопив будинок у винограднику, звідки відкривалась панорама навколишньої місцевості. Гітлерівці не змирились із втратою зручних позицій і весь день тут кипів гарячий бій. Будинок декілька раз переходив з рук в руки і все ж на кінець дня Зрєлов остаточно закріпив його за собою.

51-й полк почав форсування на добу пізніше недалеко від зірваної переправи. Опір ворога тут був не менш жорстоким. Взвод лейтенанта Морозова переправлявся першим. Гітлерівці відчайдушно намагались розправитися з смільчаками. Вони поливали їх вогнем з кулеметів і автоматів, закидали гранатами, йшли в атаки, які декілька раз закінчувалися рукопашним боєм. Не дивлячись на те, що у взводі разом з Морозовим залишилось лише п’ять бійців, ворожий наступ він витримав, доки на підмогу не прийшла вся рота старшого лейтенанта Помешкіна. Поповнення сил дозволило підрозділу розширити плацдарм.

Форсування стримувалося нестачею засобів для переправи. І командир полка В.С.Сенкевич вимагав від саперів швидше натягнути трос через річку, щоб пустити  по ньому побудований паром. Це важке завдання виконали під шквальним вогнем ворога старший лейтенант Нефедов та рядовий Мазур. Зв’язок з плацдармом став надійнішим і створились умови для переправи важкої зброї.

З кожним днем  наші полки збільшували сили на плацдармі. В жорстоких боях солдати вибивали гітлерівців з укріплених позицій у відкрите поле, готуючи таким чином вирішальний удар по ворогу.

Дуже важливу роль у цій справі відігравали сапери. На переправі 226-го полку особливо примітними були два друга і земляки – П.Л.Антипін та А.Ф.Попов. Так уже трапилось, що призвані вони були на початку війни з Бірського району Башкирії і разом потрапили в саперний батальйон 93 стрілецької дивізії. Спокійний, поважний, досвідчений Пилип Антипін і його повна протилежність – молодий, імпульсивний, гарячий Андрій Попов. Всюди вони були разом. На переправі – теж. По 10-15 раз кожної ночі вони снували під вогнем ворога від берега до берега, переправляючи на плацдарм все необхідне. Перші рейси пройшли непомітними, але тільки-но десантники вступили у бій, як гітлерівці звернули увагу на річку. Над Бугом зависли “ліхтарі” і почався прицільний обстріл переправи. Пробитися через завісу вогню було неймовірно важко, але необхідно. І сапери робили все, щоб доставити вантаж за призначенням. Немеркнучою славою вкрили себе герої переправи. П.Антипіну в ці важкі дні прийшло повідомлення про загибель сина, але часу для роздумів не було. Вдень вони ремонтували човни. А вночі – знову за весла. Ніхто достеменно не знає, як загинув П.Антипін. Долаючи річку, сапер відштовхнувся від правого берега, а до лівого так і не дійшов. Чи то не справився з бистриною, чи осколком поранений не втримав весла. Відомо лише, що човен стрімко понесло вниз, на пороги. Причиною цього могла бути навіть звичайна людська втома. Тут кожна година народжувала героя.

Про героїчний подвиг єфрейтора А.Попова у виписці наградного листа говориться: “… росіянин, член ВКП(б), Башкирська АРСР, Бірський район, село Комково. В боях за оволодіння правим берегом річки Південний Буг єфрейтор Попов показав високий зразок відваги і мужності. В ніч з 22 на 23 березня 1944 року єфрейтор Попов першим переправився через річку Південний Буг на єдиному малому надувному човні і перевіз 31 чол. стрілків під кулеметним вогнем противника. Наступної ночі, працюючи на тому ж човні, єфрейтор Попов, не знаючи страху, перевозив бійців, боєзапаси, харчі та евакуював поранених. 26 березня, працюючи на дерев’яному саперному човні, єфрейтор Попов разом із сержантом Маміним зробили десять рейсів, після п’ятого рейсу човен був сильно пошкоджений і протікав.  Попов і Мамін швидко залатали пробоїну і продовжували перекидати бійців на плацдарм. Ворог з обриву щохвилини висвітлював човен ракетами, прагнучи розбити його кулеметним вогнем і гранатами. Та мужність Попова непохитна. Ризикуючи власним життям, він вантажив на половину затоплений водою човен, боєзапасами, бійцями, і благополучно доставляв їх на протилежний берег, повертався назад, евакуюючи поранених …”

Не менш запеклі бої розгорнулися і на інших ділянка форсування Бугу. 22 березня, опівдні, підрозділ, яким командував командир 1039 стрілецького полку 233 стрілецької дивізії Іван Антонович Бондаренко, підійшов до села Бугське. Солдатам відкрилась жахлива картина: всі будинки в селі горіли. Форсувати річку з ходу підрозділ не міг. Підпаливши село, гітлерівці вигнали його жителів на правий берег річки і виставили з них живий щит. Через річку вітер доносив крики жінок, дітей. Двоє хлопчиків кинулись у крижану воду і попливли назустріч радянським бійцям. Доплив лише один. Із настанням ночі бійці спорудили плоти, використавши старі рибацькі човни, і почали форсування річки. Фашисти на ніч зняли живий бар’єр. Все, що могло триматись на воді було використано для переправи. На середині річки німці замітили десант і відкрили по ньому вогонь. Не дивлячись на це, форсування не припинилось, навпаки, тільки-но підрозділ досяг  правого берега річки, з ходу вступив у бій за хутір Виноградний Сад. В жорстокому рукопашному бою радянським бійцям вдалося вибити німців з траншеї і зайняти невеликий плацдарм. Тут був і командир Бондаренко. Декілька раз хутір переходив з рук в руки. Зменшувалась кількість десантників. Гітлерівці декілька раз переходили в контратаку, але відкинути захисників плацдарму не змогли. В одному з рукопашних боїв Івану Антоновичу було завдано 9 колотих ран, але  поля бою командир не залишив. В кінці дня, коли прийшло підкріплення, І.А.Бондаренка відправили в госпіталь, розташований в Арбузинці.

Пізніше бійці дізналися, що не стало їх командира. На світанку 26 березня він помер. Могила Героя Радянського Союзу І.А.Бондаренка  знаходиться на меморіальному кладовищі Арбузинки. Його світлій пам’яті присвячено вірш місцевого поета і ветерана війни І.О.Брашевана.

Вдень 21 березня 1944 року на південний захід Первомайська на ділянці Куріпчино-Семенівка авангарди 72-ї гвардійської стрілецької  дивізії другого Українського фронту підійшли до Південного Бугу, але форсувати з ходу не змогли. Як і на інших ділянках форсування, гостро відчувавсь нестача засобів для переправи. Гітлерівці без особливих зусиль зупинили розпочату було переправу. Річку з обох сторін стискують кам’яні кручі. Від весняного паводку рівень води в річці піднявся, ширина потоку становила 120 метрів. В ніч з 24 на 25 березня другому стрілецькому батальйону капітана Романько з 222-го полку пощастило недалеко Семенівки зачепитися за протилежний берег. На протязі наступного  дня батальйон відбивав контратаки ворожих сил. Вночі на допомогу десанту прибув перший стрілецький батальйон капітана Бойка. Кулеметник Ємельянов одинадцять раз зустрічав вогнем ворожих автоматників. Дякуючи йому, перша стрілецька рота зуміла просунутися вперед і закріпитися на вигідних позиціях.

Молодший лейтенант Деребін з 2-го батальйону вогнем станкового кулемета допоміг відбити три контратаки. Слідом за 222-м полком на плацдарм успішно висадився 2-й батальйон 224-го полку під командуванням старшого лейтенанта Землянського У виключно важких умовах працювали на переправі бійці і командири 81-го окремого саперного батальйону, очолюваного Героєм Радянського Союзу майором Акулішніним. Батальйон ніс великі втрати. Поранило командира 2-ї роти старшого лейтенанта Володимира Векшинина. В цій роті вибули зі строю всі офіцери. Командування прийняв бувший командир взводу, що повернувся з госпіталю, Євген Шишелов. Під його керівництвом 2-га саперна рота виконала своє бойове завдання. Зразково діяла також 1-ша саперна рота капітана Дмитра Спиридонова. В цьому бою загинув смертю хоробрих ветеран дивізії командир 222 полку підполковник Гнат Федорович Попов.

Командир полку особисто керував переправою батальйонів. В  ту весняну ніч 1944-го командарм Шумилов підписав наказ про призначення підполковника Попова командиром однієї з дивізій з присвоєнням звання полковника. Але не здійснилось: осколок ворожого снаряду виявився фатальним.

     Тоді ж в блокноті заступника редактора “дивізіонки” старшого лейтенанта Михайла Алексєєва з’явився запис: “Нас спіткало велике горе. Кілька днів назад на Південному Бузі загинула чудова людина і талановитий командир полку – кавалер п’яти орденів, гвардії підполковник Гнат Федорович Попов”.

В післявоєнні роки одна з вулиць Семенівки була перейменована на вулицю імені Гната Федоровича Попова. У братській могилі в Благодатному спочиває прах Героя.

За відвагу, мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Південного Бугу солдати та офіцери нагороджені орденами та медалями, а лейтенант Зрєлов Іван Петрович, сержант Антипін Пилип Лук’янович (посмертно), єфрейтор Попов Андрій Федорович, підполковник Іван Антонович Бондаренко (посмертно) удостоєні найвищої нагороди воєнної пори – Героя Радянського Союзу!

З поля бою не повернулися 519 арбузян, 353 жителі Новокрасного, 480  костянтинівців, 232 жителі Благодатного, 66 – з Іванівки. Всього ж із 6012 жителів району, які брали участь у війні, додому не повернулися 1972 чол. Вони загинули далеко від рідних країв, а в рідній землі спочивають її захисники. Під могильними плитами меморіального комплексу в Арбузинці захоронені бійці різних національностей, з різних куточків тепер незалежних держав. Це росіяни Зімін, Ваніщев, Коровін, Паршуков, Дешков, чуваш  Аксенов, узбек Ахмедов Бабакул, грузин Пирикава, білорус Цибулевич, українці Санько, Зубко, Гузь. Як би не склалося сьогодні наше життя ми не маємо жодного права забувати їх імена.

Страшною виявилась післявоєнна руїна. Відступаючи, гітлерівці вивозили все, що можна було захопити із собою, те, що не піддавалось вивезенню – руйнувалось. Згарище стояло на місці середньої школи, зруйновані млини, кінотеатр, підірвана електростанція, елеватор, пограбоване майно. В 1944 році в колгоспі “День колективізації” було 28 голів великої рогатої худоби, 16 свиней та 2 вівці.

Використана література:

1.  ст “Стежками археологів”, М.Товкайло, г-та “Нове життя” №34, 36, 1992 р.

2. П.Мущинский “Непокорённый Буг”. Путеводитель. Одесса. “Маяк”, 1980

3. П.Виборний Миколаївщина. Путівник по пам’ятних місцях. Одеса, 1970

4. А.П.Коваль Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. Київ, Либідь, 2001

5. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 – 1945. Миколаїв, 2004

6. Замітки Присніцького.

7. Спогади О.В.Умрихіна

8. Спогади І.І.Алісімчика, полковника у відставці, ветерана 93-ї стрілкової Миргородської дивізії

9. “Південний Буг пам’ятає”, г-та “Нове життя”, №33, 1984

10. Матеріали запасника шкільної Кімнати бойової слави