Company Logo

slide 1 slide 2 slide 3

Вхід для користувачів

Зараз на сайті

На сайті 11 гостей та немає учасників

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
58
28
757
1999
193488
192.168.0.146

Соціальні мережі

Share

СЕЛО НОВОКРАСНЕ (Легенди.Факти. Коментарі.)

П  Е  Р  Е  Д  М  О  В  А

   Це  дослідження є першою  спробою  систематизувати  численні легенди, які супроводжують всю історію села. Безвідповідальне ставлення  протягом  довгого часу до історії рідного краю привело до значних її викривлень. Ідеологічні постулати  радянського  періоду, войовничий  атеїзм, сліпа віра в проголошені лозунги – все це аж  ніяк не  сприяло встановленню  істини. Частина  тем  була  взагалі  закрита (діяльність церкви, голодомори), частина  вважалася недоцільною (махновщина, демонологічні  легенди). Але незважаючи на негативні чинники, усна народна  творчість  в селі не вмирала, а передавалася  з покоління в  покоління, щоразу  доповнюючись та змінюючись.

    Предметом  дослідження  є легенди  в тому  вигляді, в якому вони, на щастя, існують і сьогодні. Звичайно, в багатьох  з них  є  відомості, які  не  підтверджуються достовірними  історичними  фактами, є такі,  що не підтверджуються, але й  не  спростовуються, проте  в  цілому  існуючі 

 легенди мають за основу факти. Саме  тому це дослідження не є простим переказом легенд, а своєрідним аналізом  їх витоків. І саме тому обраний саме такий  формат – «Легенди. Факти. Коментарі.»

      Легенди не подаються відповідно до їх типів – історичні, релігійні, топонімічні, демонологічні тощо, як це було б треба зробити, з тої  причини, що робота по  дослідженню легенд  рідного краю тільки почалася і по  закінченню роботи над  цим проектом, без сумніву, так  і буде зроблено. Поки що це  тільки перший крок

В І Н Ч А Н Н Я     Н Е С Т О Р А      М А Х Н А.

      Давно це було, ще в громадянську.  Влада  змінювалася майже кожного тижня: то білі прийдуть, то червоні, то зелені, то сині. А «батьків» скільки було – в кожному  селі  свій батько, тобто отаман. Та найчастіше в селі бував батько Махно. І так йому село сподобалось, вірніше, не село, а церква - кращої не було в усій окрузі. То й вирішив Махно повінчатися в цій церкві.

     Напали махновці на село, спочатку вибили з села білих, а потім і червоних. Після боїв приїхав сам батько Махно зі своєю нареченою і вирішив  тут повінчатися. Кілька днів махновці святкували в селі весілля – самогон річкою лився. А коли червоним   партизанам стало відомо про вінчання  Махна, то вони напали  на  пяних  махновців та так їм дали,що  ті  втікали  аж до  Помічної. Драпав і Махно. Навіть і свою вінчану  дружину  кинув, так ніхто й  не знає, чи знайшли  вони один одного.

       Легенда  досить  популярна в селі  та  окрузі, мабуть,  це друга за популярністю  легенда – хіба  що легенда  про заснування Катеринівки  має більшу популярність, Але, на жаль, легенда не підтверджується ні реальними  фактами, ні старожилами. Виник дивний  випадок – легенда популярна в багатьох селах  району, але не в самому  Новокрасному. Не дивлячись на несприйняття  жителями села цієї  легенди, вона в деякій  мірі опирається на реальні факти. Достовірно  відомо, що в селі таки були  махновці – їх послав на  розвідку Махно, який на  той час знаходився в районі  Помічної. Проте  місцевий  священник, який гостинно зустрів  махновців, в той же час сам послав сина до білогвардійців, які і знищили загін  (біля 30 анархістів). Викликає  інтерес і фраза – «білі, червоні, зелені, сині...». Якщо з приводу білих і червоних  все зроз-міло (Біла  гвардія, Червона армія), то слово «зелений», вірогідно. натякає  на загін отамана Зеленого (Терпила), а щодо «синіх», то  можливо, це натяк  на війська

 Центральної  ради («синьожупанники» ).

       Щодо  факту  вінчання  Махна, то  на  момент  громадянської війни він вже був одружений, і якщо  на  фронті він  міг  мати коханку, то повінчатися в церкві з  іншою особою при  живій  дружині  Нестор  Іванович, селянський отаман, ніяк  не  міг, навіть якщо б не  був на божною людиною. Такою дією  Махно  втратив  би  авторитет серед своїх вояків, які  були  селянами і віруючими, а такої наруги над церквою не простили б  навіть  «батьці».

Т Р И   В Е Р Б И

    Було  це  в далекому  минулому. Недалеко від  Новокрасного були землі  Єлисаветградського  жіночого  монастиря.  Кожної  весни з початком польових робіт на свої поля  приїжджали, а може, й пішки приходили, монахині, які працювали на полях до осені. Жили вони в куренях, один з куренів навіть був їм за церкву – вони там молилися. Невеличка  річечка захищала їх від пекучого сонця, але затінку не було.І тоді вони посадили біля цієї річечки та криниці, що була  на березі, три верби – «Во имя отца и сына, и святого  духа.» Садили їх на  вербну неділю. Навіть не то, що садили,  а  просто встромили три вербових гілочки, які освятили  в  своєму  монастирі. Коли прийшли комуністи, монастир  закрили, монахинь повиганяли, землі забрали до СОЗу, а потім до колгоспу, а  не дуже давно і колгосп розпався.

    А верби ростуть і досі. Правда, кілька років тому одна постраждала під час грози від  удару блискавки і всохла, але місцевість продовжують називати – «три верби».

     Ця легенда ніде не публікувалась і документальних  підтверджень таких подій не знайдено. Але ж немає і підтверджень, що цього не було. Бо дійсно  це  могло бути. Землі  князя  Кантакузина після його смерті  розділили між нащадками. Нащадків було багато, та й були  вони переважно жіночого роду. Княгині самі  не  могли  організувати якісний обробіток земель і тому здавали  її  в оренду, в тому числі і  монастирю, який  дійсно  існував в Єлизаветграді  (нині Кіровоград).

     Не  виключено,  що з  внучок  Кантакузена  Євфросинія  (чи Євдокія - відомі тільки перші дві літери імені) і Єлизавета були набожними людьми і  могли  просто  подарувати ці землі  монастирю, а інші землі  Кантакузина  були продані поміщикам Брижицькому і Соловйову.     

    «Три  верби» завжди були улюбленим  місцем відпочинку новокрасненців. Щось людей притягувало  поїхати  на  пікнік  саме  сюди. І хоча  річечка, сліди  якої  є, давно  висохла, сучасники їдуть в степ, де три  верби.

    Чи не аура, створена  монахинями, притягує?   

З А С Н У В А Н Н Я      К А Т Е Р И Н І В К И ,

або  як  катеринівців  на  собак  виміняли.

   Їхала через наші землі Катерина. Багато прислуги в неї  було, а найголовніший серед  них – Потьомкін. Щоб здивувати  Катерину, поставив він по всьому шляху будинки -де одна стіна, де дві, як наче в театрі.  Катерина з карети не вставала і все дивувалася, як  багато  в неї людей і сіл. Біля річки Корабельної вони  зупинилися, коней напували.

     На горбочку виднілися чепурні будиночки. «Поки я подрімаю, знайди того пана, якому це гарне село належить,запитай, як воно називається»,- сказала  вона Потьомкіну. Той боячись, що обман розкриється, побіг до прислуги і  першим побачив псаря, який був із своїми собаками. Його Потьомкін тільки-но виписав з Румунії, і Катерина псаря в лице не знала. Потьомкін наказав цьому псарю видати себе  за князя і сказати  цариці, що це село його і називається воно  Катеринівкою на честь самої цариці. Той так і зробив. Цариця була задоволена і пообіцяла, що вже наступного року приїде сюди відпочивати. Псар злякався, адже  їх з Потьомкіним обман виявиться. Він кинувся до        Потьомкіна: «Що  робити ?» - «А що робити? - відповів той,- землю я тобі подарую, і навіть

князем зроблю, а от село будуй сам».

      «Земля сама не родить - люди  потрібні,- заявив  Кантакузин (так звали псаря ), де я їх візьму?»-«Та хоч своїх  собак посели, а щоб село було, або тебе не буде»,- пригрозив  Потьомкін.

     Чи то Кантакузин виявився кмітливим, чи не так  зрозумів Потьомкіна, але взявши всіх своїх собак, а вони були  породисті і дорогі, поїхав на полтавські землі і почав собак міняти на кріпаків. Багато виміняв і погнав селян до ріки Корабельної та почав там будувати палац, а будинки селяни  будували самі собі. Так і виникло село на березі річки  Корабельної, яке називається  Катеринівкою.

    Ця  легенда є сплетінням  відомої  легенди  про «потьомкінські  села» і достовірних  фактів стосовно  заснування села Катеринівки (в 1962 році село було  об’єднане з Новокрасним ) немає. Справді, Кантакузин отримав землі на березі річки Малої Корабельної  після розгрому Запорозької  Січі російськими військами. Але він ніколи не був псарем ,він походив з князівського роду – чи то румунів, чи то греків (багато іноземців  тоді приходило на  українські  землі). Щодо обміну селян на собак, то він  проходив по більш складній схемі. Щоб купити селян, Кантакузин продав своїх коней і собак, а вже на  виручені  гроші купив кріпаків на Полтавщині, яких і змусив переселитися в наш степ. А засноване село назвав Катеринівкою дійсно на честь  КатериниІІ , яка дала йому  землі.

Ж И Т Т Я      У      П А Н А

     Жив на Катеринівці пан і був у нього економ - Лука називався. Пан добре відносився

 до економа, а їх жінки  навіть були подругами.

     Діти теж дружили між собою. Хлопчик в Луки був красивий і меткий, звали його Марко – запав він в очі панові. І тому пан взяв його в свої покої за козачка – щось принеси,  щось подай. Панських дітей навчав учитель, а під час  навчання Марко повинен був сидіти разом з паничами, може їм щось знадобиться, тому він навчався, як і панські діти – французької мови, музики, різних  наук. А от успіхи  панських  дітей були набагато гірші, ніж Маркові. Коли про це  узнав пан, то прогнав Марка з палацу і прогнав тоді, як його батько був посланий робити десь під Вознесенськом, а мати взагалі втекла з новокрасненським офіцером. Не  прийняла Марка і мачуха, і тоді він пішов у найми до новокрасненського попа, який прямо знущався – змушував ходити по похоронах – читати по померлих, або збирати гроші на церкву. А все зароблене Марком забирав собі.

     Коли батько повернувся, то забрав Марка до себе і вже ніколи Марко до села не повертався,  тільки перед своєю смертю заїхав.

    Легенда  має історичну основу і в цілому  майже  правильно відтворює життя Марка Кропивницького в дитинстві. Проте об’єктивно слід відзначити, що Марко  проживав у пана  князя Кантакузена, не як  козачок – прислуга, а як повноправний член сім’ ї, і вчителі навчали і панських дітей, і його.   

  Підтверджується і той  факт, що Кропивницький  уже в дитячі роки розумів по-французьки і грав на багатьох  музичних  інструментах. Причиною  того, що  Марка вигнали з князівського двору були не його успіхи, а  припинення  батьком – Лукою Івановичем -  роботи  у пана через сварку з дружиною князя.  Перебування Марка в новокрасненського попа  також  підтверджується, як і те, що тут, у попа, хлопець дійсно практично  наймитував, хоча батько Марка залишив сина у священника (Нестеровського) як у друга, але він  виявився поганим другом і знущався з Марка. Ці  факти підтверджуються  автобіографіями драматурга (їх було кілька ) і  листами  М. Л. Кропивнцького до Антоніни  Маркович.

КРОПИВНИЦЬКИЙ  У   НОВОКРАСНЕНСЬКІЙ   ЦЕРКВІ

       Про Марка Кропивницького в селі знали всі. Він був   уже знаменитим артистом, але в село приїжджав тільки  раз. Перед самою смертю, їдучи виступати в Одесу, він приїхав на Катеринівку і пішов до церкви в Новокрасне, бо на Катеринівці церкви не було.Після цього поїхав в Одесу, а коли повертався назад в Харків,де він жив, то помер пря-мо в поїзді, коли проїжджав мимо рідного села, де він народився.І тоді на Катеринівці стали говорити, що він  казав, що скоро помре, і приїжджав

попрощатися зі своєю  батьківщиною.

    Типовий приклад легенди, яка створюється за принцпом «зіпсованого телефону».Факт приїзду Марка Лукича до Новокрасного перед смертю не підтерджується жодним з відомих джерел (от до Бобринця він дійсно приїжджав за рік до смерті). Що ж до його смерті , то він справді помер у поїзді на перегоні Голта – Помічна біля станції  Підгородня. Проїжджати повз село, з яким було пов’язано дитинство Марка  Лукича  (народився він в нинішній Кіровоградській області, хоча  виріс дійсно  в  нашому  селі ), Кропивницький ніяк не  міг  (залізнична гілка Одеса – Вознесенськ – Помічна в  рік  смерті  М. Л. Кропивницького  ще не функціонувала.

   Фактична помилка, що  великий  актор  жив  у  Харкові  несуттєва – останні роки життя він дійсно  жив  на  Харківщині - хутір  Сашино (Затишок)  нинішнього  Шевченківського  району Харківської області).

О Т А М А Н Ш А   М А Р У С Я

     В громадянську війну було багато банд в наших  краях. 

     Особливо страшною для жителів була банда, якою  керувала Маруся. Маруся їздила на бричці, і сама її поява  вселяла у людей жах. Під час одного з нальотів на Новокрасне  Маруся пограбувала банк і захопила все, що там було. Але червоні партизани прийшли в село, і Маруся вимушена була тікати. Тікаючи по степу, її бричка попала в криницю і перевернулася, золото впало в криницю, а саму  Марусю розтоптали коні. З тих пір багато людей шукали золото у всіх степових  криницях, але так і не знайшли. Мабуть,  воно і зараз в землі.

    Спробуємо проаналізувати  буквально  по  реченнях.  Дійсно, в громадянську війну діяло багато банд - в  документах  згадується кілька з них, в тому числі і з та  кою екзотичною назвою «Береш – Куриш». Чому так  називалася, нам не відомо, але це документальний факт.  В історії згадується і Маруся(Никифорова), як отаман однієї із чисельних  банд, правда, свідчень, що вона діяла саме на нашій  території,  немає. Банк  теж в дореволюційні часи в Новокрасному  був, проте в  те, що тут зберігалося золото, повірити дуже, дуже важко. В той  же час, факт загибелі  Марусі від того, що її  бричка попала  в криницю дуже  вірогідний, бо в степу справді  було  багато копанок (криниць без зрубів), і  тому при  швидкій  їзді  прямо по степу попадання в криницю колесом і одночасне  перевертання  брички не виглядять  фантастичними. А от факт пошуку  золота в степових  копанках – цілком реальний  і підтверджується навіть  сучасниками  похилого віку.

С А М І Й Л О В А    К Р И Н И Ц Я

    Знатний був Самійло перевізник. Поїздів у нас ще не  було, тож селяни, щоб продати збіжжя, возили його аж до самої Одеси – там хліб купували іноземці дорожче, ніж  місцеві купці.Тому і наймали селяни Самійла, щоб своїми кіньми возив хліб в Одесу. Коні в Самійла були справні. Поїздка в Одесу, кілька днів відпочинку, і знову в дорогу. Але одного разу, коли Самійло повертався додому після  вдалого торгу, в степу на нього напали розбійники. Зненацька напали, та ще й в дощову погоду, коли коні Самійла не могли бігти швидко, а раз у раз зупинялися, і Самійло вимушений був сам злізати з воза і допомагати коням  вибратися з багнюки. І саме тоді, коли Самійло штовхав воза, розбійники вискочили із засідки  (це був невеличкий гайок ), вдарили Самійла по голові, весь  крам, який  він  віз,  забрали, коней розпрягли і теж забрали, а Самійла непритомного залишили в степу. Коли він опритомнів і побачив усі  наслідки нападу розбійників, він зрадів. Зрадів, що  залишився живий і дякував Богу за своє  спасіння. А через  кілька місяців викопав криницю, щоб віддячити Богу. І тому ця криниця називаєтьсяСамійловою.

    Легенда не дає  сумнівів  щодо  її  вірогідності.  Дійсно, залізниця поблизу Новокрасного з’явилася  тільки на початку ХХ століття , і перевезення хліба до цього було вигідним  промислом.  А найбільше підтверджує  легенду сам факт існування криниці в степу, далеко від   поселень Краєзнавці  школи  навіть встановили  прізв-ще Самійла – Щукін. На жаль, іншої інформації про нього поки не вдалося знайти. А щодо Самійлової  криниці,  то слід вважати  вдалою  її  характеристику в топонімічному  словнику «Новокрасне і  його  околиці»: «Збу-дована в кінці ХІХ століття, зруйнована в кінці ХХ-го»

ДОЛ Я   Ц Е Р К О В Н И Х   Д З В О Н І В

      Мелодійні дзвони були в Новокрасненській церкві. Як почнуть дзвонити, то аж у сусідніх селах було чути. Багато різних мелодій вигравали вони. Жителі села вже не тільки звикли до дзвонів, але й вміли розрізняти: де «утреня», де  вечірню молитву дзвонять, а коли, буває, і покійника відспівують.

       Та й по виду були красиві: золотисті, блискучі; коли сонце попадало своїм проміннями  на дзвіницю – здавалося  над  церквою запалюється нове сонце, а по всьому колу дзвонів красивий  орнамент з малюнками і написами  старовинною мовою. Любили  новокрасненці свої дзвони і пишалися ними – ніде таких не було.

Але прийшов страшний голод в 1933 році – люди помирали сім’ями, навіть випадки людожерства були. А влада нічим не могла допомогти: ні хліба, ні  грошей в Україні не  було.І тоді вирішили продати дзвони кудись в Америку, а на виручені гроші купити хліба. Вночі зняли дзвони і  повезли на станцію Бандурка, а там на поїзді в Германію, а потім і в Америку. Американці багато заплатили грошей, а на  ці гроші купили цілий ешалон зерна; тільки не попало це  зерно в Новокрасне – місцеві куркулі заховали хліб, і село було занесено на «чорну дошку», тобто позбавлене  державної підтримки. Але все одно, цілий ешалон хліба прийшов в Україну і врятувалося від голоду багато людей, хоча б в інших  селах.

      Легенда  має  яскраве ідеологічне забарвлення і не в ключено ,що її придумали  представники  комуністичного режиму, щоб виправдати штучний голодомор 1932–33 років. Опис церковних дзвонів не викликає  жодних  сумнівів, але дата…За свідченням історичних джерел (архівні документи зберігають відомості про  зняття  дзвонів з Новокрасненської церкви) ця подія відбулася в 1930 році, тобто  тоді, коли  голодомору  ще не було. Місцеві комсомольці збирались закрити церкву і посилаючись на «бажання трудящих»  серед білого дня скинули  дзвони із дзвіниці, але жителі села (це були в основному  жінки) відстояли  свою церкву, хоча дзвони втратили..

    Щодо їх  подальшої  долі, то історичних свідчень про це немає, хоча версія  легенди про продаж дзвонів закордон цілком слушна - продаж церковних  цінностей і творів  мистецтва був одним з джерел сталінської індустріалізації Судячи зі спогадів дзвони  були одночасно і тим, і  іншим.

   Факт занесення села на  так  звану  «чорну  дошку»  теж підтверджений  документами, але прямого відношення до дзвонів цей  факт не  має.

К А З Ь О Н К А

    Красивою   була  наша  річка  в давнину – по ній навіть кораблі ходили, тому й називали її Корабельною.    

    Приглянулася річка панам і захотіли вони забрати її у свої володіння – вже й худобу людську стали відганяти від водопою, заборонивши селянам поїти її в річці, і дітлахів, які купалися та ловили раків, гнали від річки, а щоб вже  хтось рибину яку піймав, товже й мови  не  було. І тоді

селяни з Новокрасного написали прошеніє царю Миколі, зібрали гроші і послали свого найграмотнішого селянина до царя. Цар вислухав посланця селян і написав на  прошенії:

 «Отныне река  будет  только  казенной и пользоваться ею  можно всем,  независимо от сословия и чина». З того часу річку  Малу  Корабельну і прозвали «Казьонкою».

    Ця  легенда - відгомін казок про доброго царя, які  були  так  популярні  в дев’ятнадцятому  столітті.  Пояснення топоніму «Казьонка» дуже достовірне, проте має ряд суттєвих історичних помилок.

     Очевидно, що  цар  Микола ( мається на увазі  Микола І, який вступив на престол в 1825  році) не займався  річкою Малою Корабельною. А от збереження за річкою статусу державної (казьонної) пояснювалося тим, що річка відділяла закріпачених селян Катеринівки  і

 державних селян Новокрасного, де, до того ж, стояла військова кавалерійська частина, тому передача річки в приватну  власність за цих  умов  була неможливою.

    Ще на одне запитання, яке виникло при аналізі цієї  легенди, на жаль, не знайдено відповіді. Це питання про те, чи  взагалі була  можлива  передача річок в приватні  руки?  Думається, що ні, бо річки знаходилися  на  царських землях.  А «держава – це я» з повним правом  міг  сказати  будь- який з російських царів. Хоча документального  підтвердження цієї  догадки нами  не знайдено.

    В той же час на безіменних струмках, які впадали в Малу Корабельну, будувалися численні ставки, які були приватною власністю поміщиків. До сьогодні відомі Перший панський і Другий панський, збудовані за часів поміщика Брижицького, Соловйов ставок, про який ще буде розповідь, але русло річки залишалося завжди казьонним. 

   Сьогодні Мала Корабельна майже вся приватизована, як законним, так і не дуже, шляхом, правда, купатися поки не забороняють, але ловити рибу, як при панах.

    Ну як  тут не повіриш в доброго царя-батюшку!

Д Е Н І К І Н    В   Н О В О К Р А С Н О М У

      В балці біля  Зноро – Рябоконєво знаходився  командний пункт царського генерала Денікіна.І саме звідти  Денікін з загоном приїхав в Новокрасне. Але червоні  партизани, які були в селі, не тільки розбили цей загін, а навіть  ледве не вбили самого Денікіна. Тоді Денікін послав до Новокрасного більший загін, а сам вже побоявся туди їхати. Його солдати ввірвалися до крайньої хати, що стояла прямо біля  річки і запитали господарів, де червоні. Господарі чи то не хотіли видавати своїх односельців, чи то дійсно не знали, але відповіли, що не знають.

    Денікінці господаря, його дружину і дітей закатували,  залишилася тільки одна донька Аніся, яка від пережитого  втратила розум. Після приходу радянської  влади  Аніся  жила сама – інколи трохи підробляла в людей по  господарству - за це їй давали хліб та інші продукти. А  коли  місцеві жителі написали листа в Москву, де розповіли про  цю жінку, що постраждала від білогвардійців, то приїхала комісія аж зі столиці – з  Харкова і забрала її до божевільні, де вона і померла.

        Якихось документальних даних про перебування Денікіна в найближчих селах не знайдено. Характерно, що легенда правильно передає тодішню назву села Рябоконєво і називає вірно столицю України-Харків. Існування божевільної жінки на ім’я Аніся підтверджується багатьма  джерелами, тому  факт  її  божевілля слід вважати встановленим. Що ж до причини божевілля, то це вияснити, мабуть, тепер  вже неможливо.

      Щодо  Денікіна, то в  легенді  спрацював стереотип  перенесення одного ім’я на  багатьох інших осіб.  Наприклад, «в 1941 році прийшов Гітлер», зовсім не означає, що саме Адольф Гітлер прийшов – прийшли  солдати  його армії. Те ж  саме слід вважати і в цьому випадку - під ім’ям « Денікін»  розуміється хтось з денікінських офіцерів,  можливо навіть достатньо високопоставлений.

       Лист же до Москви і позитивне вирішення долі  Анісі слід розцінювати як пережиток віри в доброго царя (в  умовах  радянської  влади – в  мудрого Сталіна чи  мудре  московське  керівництво).

С О Л О В Й О В    С Т А В О К

   На Катеринівці проживало багато людей з прізвищем Соловей. Розказували, що вони всі родичами були, хто ближчий, хто зовсім далекий, але те, що вони родичі,

було видно по тому, що вони підкорялися одному Солов’ю – кріпкому хазяїну, тобто заможному селянину. Катеринівці обробляли свої землі в степу, проте одне заважало – коней  і волів, якими орали, треба було ганяти  далеко до води, аж до річки  Корабельної, бо в степу води не було. Правда, був один струмочок, але він знаходився в такому болотному  місці, що коней чи волів до нього пускати було страшно – трясовина прямо втягувала тварину і витягти її було і неможливо, і страшно. І тоді Соловей зібрав селян і наказав їм поперек струмка зробити греблю з таким розрахунком, щоб вода в струмкові піднялася аж до твердої землі і щоб  напувати коней та волів було безпечно. Так  виник  Соловйов ставок, а ось степовий струмок після греблі висох. Соловей так вибрав місце греблі, що після неї вже не було жодного джерела, яке могло б живити струмок.

    Можна згодитися з усіма  твердженнями  легенди , в  тому числі  навіть з тим, що на  Катеринівці  проживав  цілий клан Соловїв. Проте документальні дані  свідчать, що саме ті землі, де знаходиться Соловйов ставок,  належали поміщику Соловйову  М. Т.(вірогідно, Михайлу  Тимофійовичу). Саме поміщик  міг  змусити  селян, чи то  шляхом  примусу, чи  то, найнявши  їх, зробити  в степу  греблю, і  саме за його прізвищем  отримав  ставок назву.

    Версія, що  легендарний  Соловей  і  документальний Соловйов М. Т.- одна  і  та ж  особа – занадто  малоймовірна, навіть для легенди, до того ж поміщик постійно проживав в столиці і тут родичів не  мав.

К І Р С А Н О В А   К Р И Н И Ц Я

    З цим об’єктом пов’язані три легенди, які  продовжують одна одну. 

    1. Часто на нашу землю нападали турки. Всі вони були на конях, гасали по степах, грабували населення і проїжджих  купців, брали людей у полон. Але без води в поході важко. Коней можна ще в річці поїти, а для людей треба чисту воду. То й викопали турки криницю – копанку, де вони пили  воду. Криниця так і стала називатись – «турецькою».

     2.Після вигнання турків на наших землях стали на по  стій гусари – побудували для себе казарми, а для коней – стайні. От тільки одне не розрахували – в криниці, яка була коло казарм, вода була солонувата, і тому гусари і собі  воду брали, і коней напували коло колишньої турецької

криниці. А щоб вона не завалилася, змусили солдат  обкласти її каменями. Важка це була робота, але солдати з нею  впоралися. І з того часу назва «Турецька криниця» поступово почала забуватися, а криницю стали називати  «солдатською».

      3. Поселився  недалеко коло криниці дід Кірсан. Відомий він був тим, що робив ободи на колеса возів.Не  цурався і іншої теслярської чи столярської роботи. Дітей  в  нього не було, то ж взяли вони з дружиною Горпиною доньку з патронату (дитячого будинку?). А коли донька  виросла і поїхала в Одесу, а дід вже не працював, всю свою любов  вклав у криницю: він її дбайливо доглядав, зробив  зруб, сходинки до неї по балці викопав. А ще він зробив  дві труни для себе і для своєї дружини,  які стояли у нього  на горищі років двадцять. Як звали насправді діда Кірсана -

точно ніхто не знає, а от  називали його Кірсан  всі,. кри ницю теж Кірсановою, провулок, де він  жив – теж Кірсановим, і навіть всю балку -Кірсановою

Ці  легенди в селі відомі давно і виглядають  правдоподібно. Так, наші землі дійсно захоплювалися турками, в  Новокрасному дійсно було військове поселення і були улани, яких більш звично називають гусарами (саме  з одним з них до Бобринця  втекла  мати  відомого  драматурга  Кропивницького, залишивши  малого  Марка з батьком).  А ось легенда про діда Кірсана  може нагадувати відому  історію  розкопок  Трої. Почувши цю легенду, учні  місцевої школи спробували встановити особу діда Кірсана. Зібравши  та  співставивши  багато свідчень та вивчивши документи, що зберігаються в Арбузинському та Ьратському  РАГСах, вдалося встановити, що дід Кірсан дійсно був  Кірсаном – Кірсаном  Никифоровичим  Промановським. Він  прожив 97 років і помер 7 листопада 1965 року. До речі, безіменний струмок, який течев Кірсановій  бал,і  учні назвали «Горпинка»  - по імені дружини  діда  Кірсана, створивши тим  самим  підґрунтя  для  виникнення  нових  легенд.

      Ще одне запитання, яке виникло. Звідки таке екзотичне імя? На нашу думку, таке імя якимось чином повязане з тими уланами, які стояли в Новокрасному і серед яких було багато «друзів степів» - калмиків, котрі були вправними кавалеристами. А імя Кірсан серед калмиків дуже популярне, означає первісток, тобто перша дитина– навіть нинішній Президент Калмикії  Ілюмжинов носить це імя.                                                

З А Л І З Н И Ц Я   -  В О Р О Г    К О Р І В

    Спочатку залізниця, що проходить біля Новокрасного, повинна була йти прямо через село. І коли її почали  будувати, то треба було запитати дозволу в селян, адже саме через їх поля проходила б залізниця. Але новокрасненці були  вперті і не дозволили будувати залізницю через своє  село. І причиною була не їх жадність щодо землі, а просто селяни боялись того, що «паравози» поріжуть їх корів.  Довго вмовляли і переконували новокрасненців, обіцяли  всілякі вигоди, проте вони нізащо не згоджувалися. Довелося  будівникам залізниці тягнути полотно в обхід  новокрасненських  земель. Недалекі були наші діди, якби залізниця  йшла через Новокрасне, то тут би був районний центр, а не в Арбузинці.

        Ця  популярна  легенда   дещо  нагадує   легенду про будівництво Миколаївської залізниці  між  Москвою  і Петербургом, коли  цар  Микола  начебто провів  лінійкою пряму лінію, і  тільки  там, де він  тримав пальця, олівець накреслив дугу. І та, і  ця легенда - тільки  легенда і не більше. Ретельно  проаналізувавши шлях  від  Кавунів до Помічної,  можна переконатися, що шлях через Новокрасне  був економічно невигідним  через необхідність  будівництва  мостів через річку Малу  Корабельну. Інші перекази свідчать, що поміщик  Брижицький  клопотав про  те, щоб залізниця проходила через  Катеринівку, якою він  тоді  володів,  але йому відмовли  саме через необхідність  будівництва  мостів, що на  початку ХХ ст. було дорогою справою. Існує також припущення, що сусідній поміщик  Михайло  Жуков пе редав  свої  землі  під  будівництво залізниці абсолютно  безкоштовно  в обмін  на  те, що станція  буде носити  ім’я його доньки  Людмили. (Сьогодні є і село Михайло – Жуково в Братському районі, і станція Людмилівка на Одеській залізниці, але це вже легенди не нашого села).

   Єдине, в чому  можна  повністю  погодитися  з  легендою, то  це  те, що  новокрасненці - вперті  люди.

К О Р А Б Л І   Н А   К О Р А Б Е Л Ь Н І Й

     Наша річка хоча й називається Мала Корабельна, але  ж все-таки  Корабельна. І це не випадково, бо раніше річка  була глибокою і по ній ходили невеличкі кораблі. Вони доходили аж до Любівки, де Мала Корабельна впадає в Велику Корабельну. А вже в Любівці панночки, які любили плавати на кораблях, переходили на великі плоскодонні човни, якими часто допливали до Новокрасного, милуючись природою і сидячи на човнах під  різнокольоровими парасольками. Саме така картина  запам’яталася  жителям села, а ось  кораблі, навіть  парусні, до Новокрасного  не доходили, бо біля Любівки були пороги, які заважали кораблям.

       Що  безперечно є правдою в цій  легенді,  то  наявність порогів на  Малій Корабельній в районі села  Любоіванівки (в легенді  село називається  Любівкою). Що  ж до  можливості  плавання  на  річці кораблів  до  Любоіванівки і великих човнів до  Новокрасного,  то  це  виключається. Хоча…В «Літописі» Самійла  Величка є  згадка  про річку Гарбузену (нинішня Гарбузинка), де написано, що в ній  є «аж чотири броди, де  можуть  переправитися коні». Це значить, що в інших  місцях бу ло глибше, і переправа була недоступною. І якщо  Гарбузинка була біля  трьохсот  років  тому такою повноводною, то чого  ж  не  могла  бути  такою ж Мала  Корабельна?  Адже  диму  без  вогню  не  буває.  

Б А Л К А    Х О М И Н А   Ч И    Х О М’ Я Ч Ч И Н А ?

     От всі знають «Хом’яччину балку» – ту, що  між  Новокрасним та Михайло-Жуковим. А чого так називається уже і не знають. Здається, дуже просто пояснити назву. В балці багато  хомяків і тому балку так і назвали. А от  і неправда. Називати її  «Хомяччиною»  почали зовсім  недавно - років  40 -50  тому. А до цього вона називалась «Хоминою», бо в самій балці жив дід Хома, який самотужки зробив дамбу в балці, де збиралася весняна вода. Користуватися цією водою він не користувався, а дамба була для  нього  начебто захисним  валом  від весняної  повені, бо велика  повінь  могла  знести його хату. Поки Хома був живий – балку називали  «Хоминою», а коли помер, а його діти роз’їхалися по світу, назву «Хомина» поступово почали забувати і завдяки  співзвуч-ності слів («Хома» і «хом’як) балку стали називати «Хом’яччиною».

        Легенда, судячи по її змісту виникла тоді, коли первісну назву вже не вживали, і  тільки поодинокі  жителі називали  балку «Хоминою», що сприймалося як викривлення дійсної назви –« Хом’яччина». Між  тим, дамба в балці, правда зруйнована, є  і  сьогодні.  І  сьогодні  жителі  пам’ятають «Хомінічну» - доньку  Хоми. А от яка назва з’явилася  раніше – «Хомина»  чи

 « Хом’яччина»,  напевне,  вже не пам’ятає майже ніхто..   

Н А Р Е Ч Е Н А   З   Т О Г О   С В І Т У

        Під  час  будівництва  сільського  Будинку  культури  при  ритті  котловану  під  фундамент  була  найдена  і  пошкоджена  труна.  Екскаватор  задів  верхню  кришку  труни і  перед  будівельниками  постала  молода дівчина  у  весільному платті. Труну  швидко  перепоховали  на  цвинтарі і поступово ця  подія забулася. Але  скоро, вже  після  закінчення будівництва і початку роботи  Будинку  культури, вона нагадала про себе. Кілька разів в Будинку  культури чувся скрип і кроки людини, якої в будинку не було. Місцеві жителі стали пояснювати це незвичне явище тим, що  наречена, вічний спокій якої був порушений,  вночі встає і приходить на місце свого першого  поховання. Мало того, кочегар Будинку культури і його директор,  який залишався пізно ввечері в Будинку культури  заночувати, навіть бачили в різні дні привид цієї нареченої.  Працівники Будинку культури старанно замовчували  про це, боячись, що молодь не ходитиме  в кіно, але  легенда поширювалась, і  навіть  сьогодні  її  переповідають.   

      Легенду, яка прийшла не з  давніх  часів, а  має  досить  коротке, як для  легенди,  життя, коментувати  важко. Сам  факт  знахідки  могили  не  викликав  сумнівів – всього десять  років тому  біля Будинку  культури  провалилася  земля, і відкрився  склеп, в якому  був  похований, судячи по залишках одежі, священик.  Крім залишків одежі, черепа і кісток, була знайдена лопатадовоєнного  виробництва,  що  свідчить про  те,  що  могила  була  давно  пограбована.  Ймовірно, що  місцем будівництва Будинку  культури  був  або  цвинтар, або  інші  поховання біля  церкви, яку  називають старою  і  яка була в 30 – ті  роки  переобладнана  в  будинок  піонерів, а після війни  взагалі знищена (розібрана по цеглинах  для відбудови своїх помешкань  жителями  села).

        Щодо  скреготу, кроків  і навіть  привидів  сказати  щось неможливо. Або  треба  вірити в потойбічні  сили,  або припустити, що кочегар і  колишній  директор  Будинку культури були в дещо неадекватному стані  (для кочегарів в радянський  час - це  звичний  стан, а для  культпрацівника – періодичний, інакше  чого  б  йому  залишатися  ночувати  в  клубі).

А взагалі - то, це - справа  темна.         

 

 

ЧОМУ  «НОВОКРАСНЕ»?

       Питання походження назви населеного пункту завжди цікавить його жителів. Не є винятком і село Новокрасне. Правда, пояснення жителів села щодо походження його назви важко назвати легендами, це швидше гіпотези або версії. Практично їх дві.

       Перша. Назва села походить від  назви того поселення, звідки на нашу землю прийшли перші поселенці –від села Красне Курської губернії.

     Друга. Назву селу дали гусари, які брали участь в війні з Наполеоном і прославилися саме в боях під містечком Красним.

    Обидві ці ці версії мають як підтвердження, так і спростування.Справді, дуже часто жителі називали засновані ними села по імені прабатьківщини (Новогригорівка, Нова Одеса, Новомихайлівка тощо). Підтвердженням першої версії є той факт, що в селі Красне Бєлгородської області Росії (колись це частина Курської губернії)  популярні прізвища, схожі на новокрасненські: Огарков ( маршал), Тарасова (актриса), Андронов (вчений), Щепкін (актор). Порівняємо наші: Агарков, Андросов, Щекін.

    Підтвердженням другої є  той факт, що назва «Новокрасне»  з’явилася тільки після появи гусарів (раніше село називали «Слободка» (від російського «свобода» - воля). До сьогодні істинно місцеві жителі називають так  частину села, яку переважно називають «Побєда» (за назвою колишнього колгоспу «Побєда красних партизан», який там знаходився.

П Р О М А Н О В А    Б А Л К А

             В західній частині селає Проманова балка і ще донедавна був Промановський ставок. Його назву пов’язують з  іменем Миколи Промановського, який в 60-ті роки  ХХ  століття був ватажком місцевих хлоп’ят, де гулявся (грався – місцевий  діалект ) з  іншими  дітьми,  інколи навіть  прогулювали шкільні заняття. Гралися в війну, інші  популярні ігри, часто до пізнього вечора. Знаючи, що  хлоп’яки, як  правило, бавляться  в  безіменній балці разом з Миколою на прізвисько «Проман», дбайливі  матусі назвали балку Промановою. На заздрість всім, назва  прижилася  і навіть, коли в балці загатили ставок – його  назвали  Промановим..

             Цю розповідь, мабуть, не  можна  назвати  легендою. Бо  абсолютно все, що  сказане, відповідає  дійсності.  І    Микола  Андрійович  Промановський підтверджував  істинність  розповіді.  Признатися, краєзнавці  школи,  працюючи  над  походженням  місцевих  топонімів, навіть  не уявляли, що  герой  цієї  історії  живе по ряд, а він дивувався, звідки  учням стали відомі  подробиці  його  дитинства. На жаль, на 62-му році життя він помер. Але назва балки буде жити , як і  легенда.

П І С Л Я М О В А

    На жаль, формат  дослідження, не дає змоги  висвітлити  всі легенди, які побутують серед  жителів села. Одночасно, на щастя, цей же формат дає можливість  продовжити і  в майбутньому  дослідницьку  роботу по вивченню  рідного краю, і в тому числі усної народної творчості.   

     Працюючи  над цим  проектом, учні та  молодь села  не  тільки збирали легенди, вони досліджували витоки цих легенд, тим самим розширюючи межі дослідження.  Наявність коментарів значною мірою утруднювало роботу, але  разом з тим, надало можливість інтегрувати знання про   рідний край, про свою малу батьківщину. І мабуть  недарма члени  творчої  групи, які проводили дослідження  легенд, обрали за свій фірмовий знак слова  « Мала  батьківщина».

Використана  література

     1.Історія  міст  і  сіл  Української РСР. Миколаївська  область Гол.ред. УРЕ. 1981.

     2.Кірсанова балка: звичайнісінька чи неповторна. Творча група «Мала Батьківщина» Новокрасненської ЗОШ . 2005 р .Робота посіла ІІ місце в обласному конкурсі «Сто чудес України».

    3.Кропивницький М.П. Твори в 6-ти томах т. 6 К.Радянський письменник.1978 (лист до А.Маркович, автобіографія)

   4. Кропивницький М.Л. Твори (передмова) Харків 2007.

   5.Новокрасне та його  околиці. Топонімічний  словник. Творча  група «Мала Батьківщина» Новокрасненської ЗОШ 2007 р. Робота посіла І місце в районному конкурсі «Краса і біль України»

   6.Річка  нашого  дитинства  Творча  група « Маркові  онуки» Новокрасненської ЗОШ 2000 р. Робота посіла І місце в обласному конкурсі «Сто чудес України »

   7.Свято-Успенська церква в Новокрасному  Робота тієї ж творчої групи 2001 р. Робота  посіла І місце  в обласному  конкурсі «Сто чу дес України»

   8.Титаренко О.І. Кінець красивої  казки, газ. «Село ХХІ ст.»  №3  2002р.

   9.Титаренко О.І. Сторінки великої  дружби в кн. .Бібліотечка українознавства для вчителя № 1 Миколаїв,1993

  10.Тригуб П.М., Шевельов  В.М. Сільськогосподарське товариство «Новокрасненське» Одеса «Морские ведомости» 1994

  11. Хатунцева Ю.С. Ментальність багатонаціональної громади. На укова конкурсна  робота  інституту українознавства 2007

  12. Ярош В.П.Стежками завіяними  Кіровоград 1994р.

     Автор передмови Хатунцева Юлія, автори коментарів Дяченко Андрій та Фортуна Ігор, збирачі легенд  Агаркова Світлана, Андросов Богдан, Андросова  Ксенія, Земниця Олександр, Івахненко Віталій, Каздоба Андрій, Легкий Віталій.

       Авторський колектив щиро дякує за надану допомогу Дроздову Миколі Максимовичу,  Тарасову Івану Лук’яновичу,  а також з вдячністю згадує нині покійних Аксьонова Андрія Васильовича, Бурцева Володимира Пилиповича, Величка Володимира Тимофійовича, Петренка В’ячеслава Феодосійовича, Промановського Миколу Андрійовича, Щукіну Раїсу Василівну, Юдкіна Олексія Петровича, які допомагали нам в краєзнавчій роботі.    

        В роботі використані  фотографії нинішніх і  колишніх членів творчої  групи  Андросова Богдана, Андросової  Ксенії,  Єльнікової Валентини, Малімонова Дмитра, Рубанової Ірини,  Щекіної Сніжани, а  також В.Г. Поплавського та О.І.Титаренка  

                          Керівник проекту –Титаренко Олександр Іванович


Випадкове зображення

dscn6586.jpg

Опитування

Як часто Ви відвідуєте бібліотеку?

Раз на рік - 20%
Раз на місяц - 13.8%
Раз на тиждень - 10.8%
Кожен день - 52.3%
Жодного разу - 3.1%

Total votes: 65

Відео про бібліотеку




Copyright ® 2012; Vyzer O.M.; E-mail: vyzer62@gmail.com