Company Logo

slide 1 slide 2 slide 3

Вхід для користувачів

Зараз на сайті

На сайті один гість та немає учасників

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
58
28
757
1999
193488
192.168.0.146

Соціальні мережі

Share

Арбузинка у вирі подій ХХ століття

 

ХХ століття в історії виділяється надзвичайно бурхливими подіями: дві світові війни, три революції, три голодомори, репресії. Свідки деяких подій живі і досі, але в їх душах зберігся страх за власне життя, життя близьких і рідних, тому більшість уникає відвертих розмов про минулі лихоліття. Відходять у вічність ті покоління, що пережили буремні часи минулого століття. Разом з ними ми втрачаємо і безцінні відомості нашої історії.

Відомо, що в роки першої російської революції буря гніву підняла на повстання і арбузинців. Доказом тому є свідчення про присутність у 1905 році в економії Пишеніна ескадрону козаків, які за вказівкою заможного селянства карали побиттям безземельних селян, що самозахоплювали землі. Причини такого явища сформувалися ще в минулому, ХІХ столітті. Земельна реформа, про яку йшлося в попередньому розділі, сприяла активному розшаруванню селян, тому вже на початок нового, ХХ століття, появилась велика кількість безземельних селян без будь-яких засобів до прожиття. Велика кількість сільськогосподарських робітників – батраків - змушена була займатись сезонними роботами. Появились ринки робочої сили, де можна було найняти будь-яку кількість робочих рук. Такі великі ринки були у Вознесенську, Голті (тепер Первомайськ) і навіть у великих селах. Тому й не дивно, що доведені до відчаю селяни вдавалися до радикальних дій. Психологія українського селянина, його менталітет є таким, що він волів вести злиденне життя, але на своїй землі, не уявляючи іншої можливості заробити  на прожиток. Можливо це сприяло зросійщенню промислових центрів півдня України.

Прагнення до справедливого перерозподілу землі іноді приводили до рішучих дій не лише в Арбузинці, а й в навколишніх селах. Так, у Костянтинівці 1905 році селяни-бідняки Г.П.Блануца та П.М.Панченко створили підпільний гурток, встановили зв’язок з революціонерами Єлисаветграда, Вознесенська, Одеси, отримували звідти нелегальну літературу, листівки  і розповсюджували серед односельчан. На першому, найбільш активному році, революції селянами була створена бойова дружина. Запалали маєтки поміщиків, нищився зібраний урожай, панська худоба.  Наслідки таких дій добре відомі. Жодне селянське повстання в історії не перемогло. Цьому є об’єктивні причини, про які йде мова в будь-якому шкільному підручнику, тому немає сенсу зупинятися на них. Повстання було придушене, а його керівники – П.М.Панченко, Г.П.Блануца та його син Митрофан – страчені на майдані біля церкви. Решту дружинників було заарештовано й незабаром відправлено на каторжні роботи до Сибіру. Налякане розмахом революційної боротьби, самодержавство змушене було, оговтавшись, вдатися до реформ. Появились столипінські відруби і хутора. Ймовірно саме в цей час появились на території сучасного Арбузинського району хутора Хмарівка, Аркадіївка, Обухівка, Трудофандіївка. Та частина селян, кому вдалося важкою працею зібрати землі, купити реманент, вела міцне господарство. Дещо пізніше вони поплатяться за це не лише своїм майном, а іноді й життям. Більшість же селян залишалися, як і раніше, безземельними. Тому причини для нового невдоволення залишились.

З 1909 року до 1914 рік будувалась залізниця. На будівництво прибуло багато робітників з різних міст Росії, від яких селяни перейняли соціалістичні ідеї, були залучені до таємних гуртків.

Складається враження, що Росія розплачувалася ціною трьох революцій, трьох потрясінь, яких не знала жодна країна світу того часу, за всю попередню історію пограбувань і принижень підкорених народів. Як би там не було, але 7 років (сумарно) вирували революційні події, а між ними – перша світова війна. Безглузда, як і всі війни, виснажлива і не зрозуміла. На зміну світовій прийшла ще більш трагічна – громадянська.

Солдати, що поверталися з фронту, приносили не лише невдоволення, відчай, а й зброю. В січні 1918 року колишні солдати створили революційний комітет. Його очолив Петро Седін. При комітеті діяв збройний загін у складі 100 чоловік. До квітня 1918 року комітет вів перерозподіл землі. Навесні до Арбузинки підійшли німецькі військові частини. Седін із загоном приєдналися до революційної військової частини, очолюваної матросом-більшовиком А.В.Полупановим, що проходила через село.

В Арбузинку прибув каральний загін, який зібрав на площі все село. На жителів села було накладено контрибуцію в 36000 карбованців  золотом. “Бунтівників”  матроса Дикусара та Андрія Запорожця (Петрушенко) поклали на діжу та висікли 50 палицями. Контрибуцію повинні були сплатити за 24 години. Заможні землевласники тут же переклали її на бідноту. Для сплати контрибуції бідняків заставили продати навіть хатини. Так, були продані домівки Козинця Івана та Абрамич Юхима.

Про деякі події тих часів згадує Умрихін Олександр Володимирович, 1902 року народження, комсомолець 20-х років, бригадир однієї з перших в Україні Кавунівської МТС: “В 1918 році я збирав по селам і хуторам теперішнього Арбузинського району молоко для сирзаводу підприємця Кормана. Підпільники-партизани постачали мені листівки і я їх поширював по хуторах. У червні, повертаючись із молоком, був затриманий німцями біля маєтку Ніпакульчицького, де відбувалась екзекуція над селянами. Мене і повозку обшукали, але листівки вже були розповсюджені. Я поскаржився коменданту, що за прокисле молоко він відповідатиме перед моїм господарем, і мене відпустили, адже завод виготовляв голландський сир лише для окупантів.

В листопаді новокраснівські партизани вийшли з підпілля і звільнили від окупантів залізничну станцію в Людмилівці. На Помічній у цей час партизанський загін Ткаченка П.С. вступив у сутичку з національними силами, очолюваними Козубським. Останній мав завдання – перерізати залізничне полотно, щоб завадити просуванню 2-ї Української армії на південь. Зазнавши поразки, Козубський направив свій удар на Людмилівку. Ми запросили підмогу і вона невдовзі прибула. З Вознесенська підійшли 2 батальйони і батарея трьохдюймових гармат. За вісім кілометрів, біля маєтку Соловйова банда була розгромлена і спішно вантажилась на потяг, що рухався в сторону сучасного Первомайська. На повороті до первомайського залізничного мосту партизани Гуляницького розібрали рельси. Потяг потрапив в аварію. Козубський зі зламаною рукою втік.

На початку лютого 1919 року наш партизанський загін приєднався до І Вознесенського полку. На цей час в місто прибув партизанський загін Ткаченка П.С. а робочі Вознесенського депо організували бронепоїзд (панцерний потяг) під назвою “Смерть директорії”. На початку березня англо-французькі інтервенти з грецькою кавалерією зайняли Мартинівку. Їх передові частини, що знаходились на роз’їзді “Ястребіново” висунули ультиматум про здачу міста. Вознесенці відповіли наступом всіх сил. І Вознесенський полк пішов через лід в сторону с.Кантакузовка ( з 1946 р. – Прибужани), кіннота Урсулова форсувала Буг біля с. Арнаутовка (з 1946 р. - Дорошівка), бронепоїзд вдарив у центрі. Того ж дня була звільнена залізнична станція Колосовка.

У квітні головою новокраснівського волвійськкома Тарасовим І.К. я був прийнятий на роботу писарем і їздовим. В серпні 1919 року згідно  розпорядження Вознесенського повітового ревкому всі комуністи, радянські службовці і активісти виїхали в Братське, де був сформований Братський комуністичний батальйон на чолі з Недашківським.

Через 10 днів батальйон виступив з Братського в сторону с.Надєждовки, де денікінські агенти та махновці виганяли селян на повстання проти комуни. За відмову – покарання. Всі залягли. Мене ж Тарасов відправив напоїти коней. Не встиг я підійти до колодязя, як з північно-східної сторони Братського почулись вистріли і в село почали входити махновці. По центральній вулиці я погнав коней до своїх, але нікого на старому місці не знайшов. Догнав своїх біля броду через Мертвовід, коли вже зав’язався бій. В руках у мене була трофейна французька гвинтівка, добута ще в Березівці. Вік її значно старший Паризької комуни, і, мені здається, з неї міг стріляти один із комунарів 1871 року. Батальйон направився в сторону Вознесенського шляху. Не встигли ми проїхати 200 метрів, як правий кінь з упряжі важко впав на землю. Ніхто не сказав би, чим все це скінчилося б, якби нас не прикрив виставлений на кургані станковий кулемет Гурова І.Ф.     Під час відступу денікінських військ деякий час працював у тилу ворога. Ми переховували дезертирів, отримуючи від них зброю. У нас були господарі будинків, які вночі за умовним стуком відчиняли двері і віддавали нам зброю розквартированих у них солдат. Одного разу денікінці напали на будинок нашого спільника Щукіна і підпалили сіно, в якому переховувались патрони, гранати. Один за одним почулися вибухи. Налякані білогвардійці вирішили, що на село напали партизани і відступали в Арбузинку, до своїх. 31 грудня 1919 року 12 чоловік під виглядом зустрічі Нового року зібрались у хаті Тарасова Ісака, де залишились на ніч. Вранці, десь о п’ятій годині, нас розбудив стукіт у двері. Через вікно побачили вісім денікінців з гвинтівками. Рятуючись, я вибіг на вигін. Босими ногами по снігу далеко не втечеш, тому змушений був забігти в лікарню, де працювала родичка. Вона сховала мене в печі і напхала туди соломи, а коли білогвардійці ввійшли, запалила солому. Приблизно через тиждень в село вступили червоноармійці”. Що в цій розповіді колишнього червоного партизана відповідає дійсності, а що – ні, важко сказати. Та це й не самоціль! Варто звернути увагу на окремі моменти цих спогадів. Зокрема, Олександр Володимирович, називає ворогами як денікінців і іноземних інтервентів, так і національні патріотичні сили. В цьому і секрет історії, як однієї з найцікавіших наук: не можливо прочитати її двічі однаково. Щоразу відкриваються нові факти, нюанси, обставини і ми дивимося на вже відомі події по-іншому, знаходимо те, на що раніше не звертали уваги.      

В Арбузинці теж організовувались національні сили – волосна земельна управа. Головою управи було обрано Ікленка Омеляна, відомого тим, що в 1905 році виколов на портреті царя очі, за що суд виніс покарання у вигляді ув’язнення на 1.5 року. Таким чином на території сучасного району діяли різні політичні сили: радянської влади, національного спрямування, німецькі окупаційні сили. Частина бідняків приєдналася до партизанського загону, організованого у Вознесенську Юхимом та Михайлом Синяковими. Партизанський загін вступив у сутичку з національними силами. Протистояння не завжди було виправдане і лише розпорошувало сили так необхідні для боротьби з окупантами. Як і всюди на той час влада не була стабільною. Національні сили змушені були відступити під ударами Червоної армії.

В лютому 1919 року відновлено радянську владу в Арбузинці і навколишніх селах. Виконавчий комітет очолив Погуца Петро, його заступником став Резніченко Іван, Секретарем – Присніцький Петро, завідуючим земельним відділом було обрано Дибу Климентія, заввійськкомом - Живанова Олександра, начальником міліції – Сердюка Сергія,  завідуючим волосною народною освітою – Буренка Прохора, головою комітету бідняків – Тригуба Федора, заступником – Конуха Тита, агітпром  очолив Іванюта Олексій. У такому складі виконком працював до квітня 1919 року. У квітні на чолі виконкому став Диба Клементій, секретарем – Сінческул Петро, Присніцького призначили воєнруком волвійськкомату. Виконком розпочав реквізицію матеріальних цінностей та їх перерозподіл, допомагав загону Зубовича виконувати продрозкладку.  На основі економії Окснера організувалась робота державного господарства, яке очолив Медвінський Леонтій, економію Даунгауера перетворили на держгосподарство, очолюване Черешнею Федором. При волвійськкоматі діяв збройний загін під керівництвом Козинця Олексія у складі 20 чоловік.

У Вознесенську, на цей час, створювались два полки регулярної армії. До них долучилось багато арбузинських партизан, в тому числі і загін Козинця. Обидва полки брали участь у боях з австро-німецькими загарбниками на Миколаївщині, з англо-французькими інтервентами – під Березівкою, звільняли Одесу.

Влітку 1919 року під Одесою спалахнуло антирадянське повстання. Докотилось воно і до Арбузинки. Першими піднялись на повстання костянтинівці. В Арбузинці повсталих очолили Федір Богачов, Суховій Іван, Торба Федір, Старченко Федот. Напередодні повстання Арбузинський волвійськкомат отримав телеграму Вознесенського повітового військкомату з наказом виїхати до Братського і з’єднатися з загоном Богдановича. У розпорядженні волвійськкома був один кінь, а в міліції – однокінна бричка. У приміщенні військкомату зібрались Живанов, Диба, Сердюк, Присніцький, Манжос, міліціонери – Соловйов, Дорошенко. Зброю повантажили на бричку, люди йшли пішки. Виїхали за Полянку і змушені були зупинитися на відпочинок у будинку Живанова. Ввечері дружина Олександра Живанова повідомила, що в селі розпочалося повстання, тому перепочинок був коротким і невелика валка активістів рушила далі. Дійшовши до Братського, дізналися, що і там вже розгорілось повстання, а загін Богдановича відступив в сторону залізничної станції Помічна. Порадившись, арбузинці-активісти розбилися на пари і так вирішили пробиватися до Помічної. Живанов пішов з Манжосом, Присніцький з Дорошенком, Диба з Сердюком. Дорошенку, Живанову та Манжосу вдалося добратися до Помічної, але там теж спалахнуло повстання. Інших затримали кінні повстанці. Відпустили всіх, крім Присніцького, якого запроторили до підвалу. В цей час на станцію Кавуни прибули два ешелони червоноармійців, що відступали з-під Одеси. Повстанці, прагнучи перешкодити просуванню ешелонам, розібрали залізничну колію. Ескадрон червоної кавалерії висадився на станції  і наніс сильного удару силам повстанців. Останні були витіснені за село. 32 повстанці загинули в сутичці, їх тіла поховані біля церкви. Кавалеристи звільнили заарештованих. Подальша доля кавалеристів невідома. Є лише відомості про те, що в Помічну ввійшли білогвардійці під командуванням генерала Слащова. Старченко Федот від імені усіх арбузинців поїхав налагоджувати стосунки з ним. В Помічній Старченко не лише впізнав, але й видав білогвардійцям Живанова та Манжоса. Манжоса Леоніда розстріляли, а Живанова Старченко привіз до Арбузинки. Тут йому та іншим активістам – Седину, Сидоренку, Романову, старому Манжосу були влаштовані справжні тортури. Більшість з них було порубано лопатами. В боротьбі з повстанцями загинув також Козинець Олексій.

Слідом за повстанцями в село прийшли денікінці, а вночі на сонних білогвардійців напали махновці. В паніці денікінці відступили в напрямі сучасної Агрономії. В грудні 1919 року, під час відступу, в Арбузинці зупинився ізмайлівський полк. Полк виділив каральний загін для розшуку та розправи червоних партизан. Шевченка Петра розстріляли, Чепіля повісили біля будівлі сучасного ощадбанку. Чупина Володимир по дорозі на страту зумів вирватися з рук карателів, але був убитий переслідувачами.

Навіть через десятиліття, спостерігаючи за перебігом подій у ті буремні роки, дивуєшся неймовірному коловороту, який затягував людські долі, ламав, трощив їх, не жаліючи нікого і нічого. Пересічному громадянину і сьогодні не завжди під силу розібратися з характером і суттю тих подій.

На Арбузинщині, як і на всій Україні, крім Червоної Армії, Білої Армії, національних сил, діяли махновці, повстанські селянські загони, очолювані отаманами. 20 січня 1920 у Вознесенську зібрався  повітовий з’їзд. На з’їзді були делегати Арбузинської волості. Дибу Климентія делегати обрали завідуючим повітовим земельним відділом, Косячного Петра – секретарем виконкому. Під час з’їзду на місто напала банда Григорія Тютюнника. Всі делегати пішли на боротьбу з бандитами. В бою загинув арбузинський делегат Антоненко Ісак, Беркань Григорій був поранений.

Із зміцненням радянської влади все активніше проходили земельні перетворення. Комітет бідноти поділив земельні наділи порівно між селянами по 2 га на одного члена сім’ї. На хуторі Міжнародна Праця організована перша комуна, яка проіснувала лише два роки і розпалася, оскільки не було досвідченого керівника.

В 1926 році утворені перші тракторні товариства: “Зміна”, компанія Зліченка, компанія Хильового та Оплачко, на хуторі Міжнародна Праця – однойменне тракторне товариство. Товариства існували завдяки державній позиці. Отримав два трактори і Арбузинський комітет взаємодопомоги. На кінець 20-х років розпочинається колективізація на селі. В 1929 році для допомоги артілям створюється Кавунівська МТС.     30-ті роки закарбувалися в пам’яті кожного як час неймовірного голоду, на перший погляд, безпричинного. Новітні історіографи прагнуть дослідити феноменальне явище голодних 1932-1933 років. ХХ століття щедре для української нації голодними роками: післявоєнні  20-ті, 40-ві роки. Феномен голоду 30-х полягає в тому, що ніякої війни чи інших надзвичайних катаклізмів не було. Навпаки, урожай 1932 року був достатньо високий. Спеціально спланований голод історики тепер називають голодомором. А ті, що попри все вижили і сьогодні цілують хлібину як найдорощу цінність, не допускають щоб бодай крихта упала зі столу.

Кінець 30-х років – це час передвоєнного тривожного спокою, коли в повітрі вже пахне порохом, але нікому не віриться, що війну не відвернути, вона насувається всією своєю страшною силою. Тим більше, що життя налагоджувалось на краще. З 1929 року працює електростанція потужністю 55 квт., понад 1 млн. штук цеглин щорічно випускає Арбузинський цегельний завод, працює найбільший в районі птахоінкубатор. Молодь посадила чудовий парк. Напередодні війни село потопало в зелені. Поліпшується медичне обслуговування. При лікарні, яка працювала з 1921 року, створено санітарно-гігієнічну та хіміко-бактеріологічну лабораторію. 1933 року село прикрасив новий будинок культури.

22 червня 1941 року в районному кінотеатрі мав демонструватись кінофільм “Три товарища”. Але радіо принесло в село страшну звістку – сталося те, в що не хотілося вірити – почалася війна. Близько тисячі чоловік вступили до лав діючої армії. Проблеми початкового періоду війни сьогодні добре відомі кожному громадянину України, тому не дивно, що фронт дуже швидко підкотився і до Арбузинщини. Захопивши Первомайськ, Мигію німецькі танкові дивізії намагалися зробити “стрибок” в сторону Одеси, вдаривши з тилу, не допустити тривалої її оборони радянськими військами.

2 серпня в Благодатному розмістився штаб 18-ї армії. На північний схід від села знаходився польовий аеродром 168-го винищувального авіаполку. Саме з цього аеродрому піднявся в повітря літак лейтенанта О.О.Артамонова. Замітивши ворожий розвідувальний літак, пілот піднімає свою машину у повітря і переслідує його. Коли закінчився боєзапас, Артамонов здійснює таран фашистського літака. Це був один із перших повітряних таранів, здійснених в роки Великої Вітчизняної війни. 2 серпня на аеродромі трапилась ще одна подія. Зі сторони роз’їзду Шайтарово появились танки з чорно-білими хрестами – ворожий розвіддозор танкової групи. Зробивши залп по аеродрому, де було всього декілька залишених на ремонт літаків, фашистські танки під’їхали до   підбитого бензовозу і почали заправлятися пальним.

Комісар 456-го батальйону аеродромної обслуги Коневський наказав розвернути дві протитанкових гармати і відкрити вогонь. Прямим попаданням один танк вдалося підпалити. Інші повернули назад. Прізвища артилеристів встановити не вдалося. Однак, дякуючи їх мужності, батальйон зумів евакуювати технічне майно та завершити ремонт Іл-16, які негайно ж піднялися в повітря. Того ж, 2 серпня, штаб переїхав з Благодатного до Костянтинівки. Група генерала П.В.Волоха продовжувала тримати оборону південніше Благодатного. 3 серпня вона вступила в бій з колоною танків і мотопіхоти ворога. Боєзапаси у бійців закінчувалися. Допомоги чекати нізвідки – групу відділяв від основних військ 18-ї армії Південний Буг. Десь на схід з гітлерівцями воювала ще одна група радянських військ – курсанти Одеського піхотного училища на чолі з полковником Г.І.Шерстневим. З-під Одеси їх спішно перекинули автомашинами в район Помічної Кіровоградської області. Однак нанести спільний удар по ворогу групи не змогли, тому що між ними був значний розрив – 35 - 50 км. Загону генерала Волоха загрожувало оточення. Але жорстокі бої з ворогом не припинялись. Гранатами та пляшками з паливною сумішшю бійці знищили сім гітлерівських танків.

До ночі ворожі війська підійшли до річки, а потім вдарили в сторону Семенівки. Гітлерівці захопили село, і, форсувавши річку, забезпечили собі плацдарм на правому березі. Загін Волоха, що поніс великі втрати, було відкинуто до Костянтинівки. На північній окраїні села радянські солдати, намагаючись стримати фашистські мотомехчастини, вели нерівний бій.

Під час будівництва електростанції робітники знайшли останки солдата. Поряд була гільза від снаряда з напівзотлілою від часу запискою: “Рядовий Василь Дровніков, воюючи за село Костянтинівку, загинув смертю героя. Серпень 1941 року”. Сьогодні в Костянтинівці, у дворі місцевої школи, стоїть обеліск із сірого граніту. Тут під гранітною плитою після перезахоронення спочивають останки В.М.Дровнікова – одного з героїв пам’ятного 41-го.

3 серпня гітлерівські війська зайняли Арбузинку. Окупанти не розпустили колгоспи, добре розуміючи їх користь. На місці колективних господарств тепер появились громадські двори, прибутки з яких вивозились до Німеччини, йшли на забезпечення німецької армії. Гітлерівці принесли в село “новий порядок”, згідно якому місцеві жителі перетворювались на рабів німецької нації. З Арбузинки до Німеччини  на примусові роботи на користь третього рейху було вивезено 733 юнаків та дівчат, з Костянтинівки близько 400 чол., майже 350 – із Семенівки та багато з інших сіл району.

Доля тих, хто залишився на окупованій території була теж нелегкою. Неможливо  виміряти міру страждання кожного, хто пережив страшне лихоліття війни де б він не був: в рядах діючої армії, на окупованій території чи на примусових роботах. Заслуговує на повагу найменший спротив окупантам. Так, восени 1942 року активісти сіл Арбузинка, Садове, хутора Октябрь створили підпільну групу, до складу якої ввійшли І.Л.Личкань, Н.К.Личкань, П.П.Шандра, С.Є.Карпенко, Л.Є.Доценко та ін. Переховуючи радіоприймач, вони слухали повідомлення Москви, записували і розповсюджували їх. На чотирьох квартирах переховували тих, кого повинні були відправити до Німеччини на примусові роботи. Весною 1943 року дев’ять підпільників були розстріляні. Серед них: Курдасов, Саричев, Кобузов, Лапко (Михайло Іванович вч. математики).

Іноді дехто із сучасників закидає: не було в Арбузинці нічого надзвичайного в роки війни, через відсутність активного партизанського руху німці вели себе відносно миролюбно. А як бути зі свідченнями більшості тих, хто пережив окупацію? І знову ж, психологія людської поведінки надає нам приклади, які пояснити жоден науковець не в змозі. Чому для одних сама лише думка про господарювання чужинців у рідному селі болісна і трагічна, в той час, коли для інших – їх небагато – все було ніби, як звичайно. Пам’ять вибіркова. Вона зберігає найяскравіші картини із життя, особливо ж, якщо вони неприємні, негативні. То виходить для когось німецька окупація не була такою вже неприємною. Історія вчить, історія виховує і застерігає від нових помилок. Адже були серед арбузян і герої війни, і прості трударі, і запроданці. Однак важко сьогодні судити з яких причин вісім арбузинців згодилися бути старостами села (за кількістю колгоспів, на той час – громадських господарств), ще більше служили в поліції. Деякі свідки тих подій стверджують, що іноді старости і поліцаї з місцевого населення ставились до односельців гірше, ніж німці. Це явище пояснити можна з точки зору психології. Грубе поводження, зневажливе ставлення своїх же односельців сприймалося болючіше, ніж аналогічне зі сторони чужинців, адже від них цього чекали.

“Новий порядок” приніс в Арбузинку нововведення. В центрі селища, у школі, розмістився госпіталь. Повсюдно у дворах розквартировані військові. Запроваджено комендантську годину – 21.00. Серед окупантів теж були різні за вдачею люди. Драчук Євгенія Прохорівна, наприклад, згадує німецького військового, якого звали Карл, як дружелюбного, з веселою вдачею. Він часто бавився з дітьми, приносив їм солодощі. Але це не змінює загальну картину пограбувань і розорення, страждань і ненависті. У пам’яті інших зберігся німець-квартирант, який відвіз, їдучи у відпустку додому, сину господарів передачу, що був насильно вивезений на примусові роботи. Поодинокі випадки не творять історію і не змінять суті тієї війни.

Рання весна принесла Арбузинщині довгоочікуване звільнення. На світанку 20 березня 1944 року батальйон 51-го полку під командуванням капітана Архіпова ввірвався в Полянку. Поява радянських солдат у селі викликала паніку. Ворог не зміг організувати опір. Гарнізон у кількості 50 чоловік був розгромлений. Стійкий опір чинив супротивник на рубежі річки Арбузинка. Умови для наступу були не сприятливі: весняне бездоріжжя, обмаль боєприпасів. З настанням темноти рота автоматників 51-го полку під командуванням старшого лейтенанта М.К.Мартинюка, прорвалася в село Мар’янівка і зав’язала там бій з противником. Зухвалі дії роти підтримав батальйон майора І.Г.Григор’єва і на ранок 21 березня село було звільнено. На жаль Михайло Калинович Мартинюк у цьому бою загинув. Переслідуючи ворога, радянські війська звільнили Арбузинку, Новоселівку, Грозний, Волю.

На підступах до Південного Бугу в полосі дії дивізії залишалось село Костянтинівка. 51-й полк полковника В.С.Сенкевича зім’яв виставлені на околиці групи прикриття і ввірвався в село. В коротких сутичках вдалося швидко ліквідувати окремі вогнища опору і повністю очистити село від ворога. Коли солдати вийшли на берег річки, то побачили зірвану переправу, а з правого берега полетіли на них кулі і снаряди.

В цей час 226-й полк полковника В.І.Ухабатова вийшов на руїни хутора Строцького, що південніше Костянтинівки. Наблизившись до річки, солдати побачили, що тече вона в глибокому каньйоні, течія швидка, виглядають пороги. Правий берег високий і крутий. І, як стало відомо пізніше, в його скалистих породах вирубані траншеї, кулеметні гнізда, бліндажі. Всі зрозуміли, що бої будуть важкими.

Найголовнішим було роздобути плавзасоби, оскільки свої, табельні, знаходились десь на підході, відстаючи через бездоріжжя. Човни і матеріали для парому знайшли в селі. Для просмолювання днищ човнів спробували розплавити асфальт. Але один сільський хлопчина показав залитий смолою колодязь кабельної лінії зв‘язку, побудований ворогом. Дістали смолу і справа пішла веселіше. А хлопчина, захопившись пошуком колодязів за селом, потрапив під артилерійський обстріл противника і загинув. На жаль ім’я його залишилось невідомим.

Форсування Бугу почалось вночі. Командир 226-го полку в перший десант призначив взвод автоматників під командуванням лейтенаната І.П.Зрєлова. Вибір В.І.Ухабатова зупинився на  невисокому худорлявому молодому лейтенанті не даремно. За його плечима - досвід форсування Дніпра, де він теж був першим. Вночі 15 чоловік взводу Зрєлова по крутому схилу зійшли вниз, до води, де їх чекав немолодий уже, але кремезний сапер Ф.Л.Антипін з човном для переправи. Невдовзі на правий берег перекинули 16 чол. з першої стрілецької роти на чолі з командиром лейтенантом Овсянниковим.

Взвод Зрєлова обережно піднявся крутими схилами вгору і досяг того місця, де вдень були замічені спалахи кулеметного вогню. Придивились і побачили кулемет на майданчику, вхід в бліндаж. Тепер все вирішує швидкість, мужність і зухвалість, а Зрєлову їх не позичати. Сміливий удар по позиції ворога, пара гранат, декілька автоматних черг по  пригніченим фашистам і зрєлівці ліквідували одну вогневу точку. Гітлерівці, що залишились живими, кинули кулемет і втекли у верхні окопи.

Група Овсянникова теж захопила одну ворожу позицію. Плацдарм став просторнішим. Але подальше просування було неможливим. Необхідно закріпитись на завойованих позиціях. Без підтримки зі свого берега бійці на плацдармі довго не протрималися б.

Наступної ночі на плацдарм переправлено поповнення людьми, військовою технікою і боєзапасами. На чолі об’єднаного десанту став старший лейтенант Убайдулаєв. Лейтенанта Фейдера призначено парторгом, а сержанта Цимболова – комсоргом. З плацдармом було встановлено радіо- та телефонний зв’язок.

Нічними атаками десантники вибили ворога ще з декількох укріплених точок і піднялись на вершину крутих прибережних скал. Зрєлов зі своїми автоматниками захопив будинок у винограднику, звідки відкривалась панорама навколишньої місцевості. Гітлерівці не змирились із втратою зручних позицій і весь день тут кипів гарячий бій. Будинок декілька раз переходив з рук в руки і все ж на кінець дня Зрєлов остаточно закріпив його за собою.

51-й полк почав форсування на добу пізніше недалеко від зірваної переправи. Опір ворога тут був не менш жорстоким. Взвод лейтенанта Морозова переправлявся першим. Гітлерівці відчайдушно намагались розправитися з смільчаками. Вони поливали їх вогнем з кулеметів і автоматів, закидали гранатами, йшли в атаки, які декілька раз закінчувалися рукопашним боєм. Не дивлячись на те, що у взводі разом з Морозовим залишилось лише п’ять бійців, ворожий наступ він витримав, доки на підмогу не прийшла вся рота старшого лейтенанта Помешкіна. Поповнення сил дозволило підрозділу розширити плацдарм.

Форсування стримувалося нестачею засобів для переправи. І командир полка В.С.Сенкевич вимагав від саперів швидше натягнути трос через річку, щоб пустити  по ньому побудований паром. Це важке завдання виконали під шквальним вогнем ворога старший лейтенант Нефедов та рядовий Мазур. Зв’язок з плацдармом став надійнішим і створились умови для переправи важкої зброї.

З кожним днем  наші полки збільшували сили на плацдармі. В жорстоких боях солдати вибивали гітлерівців з укріплених позицій у відкрите поле, готуючи таким чином вирішальний удар по ворогу.

Дуже важливу роль у цій справі відігравали сапери. На переправі 226-го полку особливо примітними були два друга і земляки – П.Л.Антипін та А.Ф.Попов. Так уже трапилось, що призвані вони були на початку війни з Бірського району Башкирії і разом потрапили в саперний батальйон 93 стрілецької дивізії. Спокійний, поважний, досвідчений Пилип Антипін і його повна протилежність – молодий, імпульсивний, гарячий Андрій Попов. Всюди вони були разом. На переправі – теж. По 10-15 раз кожної ночі вони снували під вогнем ворога від берега до берега, переправляючи на плацдарм все необхідне. Перші рейси пройшли непомітними, але тільки-но десантники вступили у бій, як гітлерівці звернули увагу на річку. Над Бугом зависли “ліхтарі” і почався прицільний обстріл переправи. Пробитися через завісу вогню було неймовірно важко, але необхідно. І сапери робили все, щоб доставити вантаж за призначенням. Немеркнучою славою вкрили себе герої переправи. П.Антипіну в ці важкі дні прийшло повідомлення про загибель сина, але часу для роздумів не було. Вдень вони ремонтували човни. А вночі – знову за весла. Ніхто достеменно не знає, як загинув П.Антипін. Долаючи річку, сапер відштовхнувся від правого берега, а до лівого так і не дійшов. Чи то не справився з бистриною, чи осколком поранений не втримав весла. Відомо лише, що човен стрімко понесло вниз, на пороги. Причиною цього могла бути навіть звичайна людська втома. Тут кожна година народжувала героя.

Про героїчний подвиг єфрейтора А.Попова у виписці наградного листа говориться: “… росіянин, член ВКП(б), Башкирська АРСР, Бірський район, село Комково. В боях за оволодіння правим берегом річки Південний Буг єфрейтор Попов показав високий зразок відваги і мужності. В ніч з 22 на 23 березня 1944 року єфрейтор Попов першим переправився через річку Південний Буг на єдиному малому надувному човні і перевіз 31 чол. стрілків під кулеметним вогнем противника. Наступної ночі, працюючи на тому ж човні, єфрейтор Попов, не знаючи страху, перевозив бійців, боєзапаси, харчі та евакуював поранених. 26 березня, працюючи на дерев’яному саперному човні, єфрейтор Попов разом із сержантом Маміним зробили десять рейсів, після п’ятого рейсу човен був сильно пошкоджений і протікав.  Попов і Мамін швидко залатали пробоїну і продовжували перекидати бійців на плацдарм. Ворог з обриву щохвилини висвітлював човен ракетами, прагнучи розбити його кулеметним вогнем і гранатами. Та мужність Попова непохитна. Ризикуючи власним життям, він вантажив на половину затоплений водою човен, боєзапасами, бійцями, і благополучно доставляв їх на протилежний берег, повертався назад, евакуюючи поранених …”

Не менш запеклі бої розгорнулися і на інших ділянка форсування Бугу. 22 березня, опівдні, підрозділ, яким командував командир 1039 стрілецького полку 233 стрілецької дивізії Іван Антонович Бондаренко, підійшов до села Бугське. Солдатам відкрилась жахлива картина: всі будинки в селі горіли. Форсувати річку з ходу підрозділ не міг. Підпаливши село, гітлерівці вигнали його жителів на правий берег річки і виставили з них живий щит. Через річку вітер доносив крики жінок, дітей. Двоє хлопчиків кинулись у крижану воду і попливли назустріч радянським бійцям. Доплив лише один. Із настанням ночі бійці спорудили плоти, використавши старі рибацькі човни, і почали форсування річки. Фашисти на ніч зняли живий бар’єр. Все, що могло триматись на воді було використано для переправи. На середині річки німці замітили десант і відкрили по ньому вогонь. Не дивлячись на це, форсування не припинилось, навпаки, тільки-но підрозділ досяг  правого берега річки, з ходу вступив у бій за хутір Виноградний Сад. В жорстокому рукопашному бою радянським бійцям вдалося вибити німців з траншеї і зайняти невеликий плацдарм. Тут був і командир Бондаренко. Декілька раз хутір переходив з рук в руки. Зменшувалась кількість десантників. Гітлерівці декілька раз переходили в контратаку, але відкинути захисників плацдарму не змогли. В одному з рукопашних боїв Івану Антоновичу було завдано 9 колотих ран, але  поля бою командир не залишив. В кінці дня, коли прийшло підкріплення, І.А.Бондаренка відправили в госпіталь, розташований в Арбузинці.

Пізніше бійці дізналися, що не стало їх командира. На світанку 26 березня він помер. Могила Героя Радянського Союзу І.А.Бондаренка  знаходиться на меморіальному кладовищі Арбузинки. Його світлій пам’яті присвячено вірш місцевого поета і ветерана війни І.О.Брашевана.

Вдень 21 березня 1944 року на південний захід Первомайська на ділянці Куріпчино-Семенівка авангарди 72-ї гвардійської стрілецької  дивізії другого Українського фронту підійшли до Південного Бугу, але форсувати з ходу не змогли. Як і на інших ділянках форсування, гостро відчувавсь нестача засобів для переправи. Гітлерівці без особливих зусиль зупинили розпочату було переправу. Річку з обох сторін стискують кам’яні кручі. Від весняного паводку рівень води в річці піднявся, ширина потоку становила 120 метрів. В ніч з 24 на 25 березня другому стрілецькому батальйону капітана Романько з 222-го полку пощастило недалеко Семенівки зачепитися за протилежний берег. На протязі наступного  дня батальйон відбивав контратаки ворожих сил. Вночі на допомогу десанту прибув перший стрілецький батальйон капітана Бойка. Кулеметник Ємельянов одинадцять раз зустрічав вогнем ворожих автоматників. Дякуючи йому, перша стрілецька рота зуміла просунутися вперед і закріпитися на вигідних позиціях.

Молодший лейтенант Деребін з 2-го батальйону вогнем станкового кулемета допоміг відбити три контратаки. Слідом за 222-м полком на плацдарм успішно висадився 2-й батальйон 224-го полку під командуванням старшого лейтенанта Землянського У виключно важких умовах працювали на переправі бійці і командири 81-го окремого саперного батальйону, очолюваного Героєм Радянського Союзу майором Акулішніним. Батальйон ніс великі втрати. Поранило командира 2-ї роти старшого лейтенанта Володимира Векшинина. В цій роті вибули зі строю всі офіцери. Командування прийняв бувший командир взводу, що повернувся з госпіталю, Євген Шишелов. Під його керівництвом 2-га саперна рота виконала своє бойове завдання. Зразково діяла також 1-ша саперна рота капітана Дмитра Спиридонова. В цьому бою загинув смертю хоробрих ветеран дивізії командир 222 полку підполковник Гнат Федорович Попов.

Командир полку особисто керував переправою батальйонів. В  ту весняну ніч 1944-го командарм Шумилов підписав наказ про призначення підполковника Попова командиром однієї з дивізій з присвоєнням звання полковника. Але не здійснилось: осколок ворожого снаряду виявився фатальним.

     Тоді ж в блокноті заступника редактора “дивізіонки” старшого лейтенанта Михайла Алексєєва з’явився запис: “Нас спіткало велике горе. Кілька днів назад на Південному Бузі загинула чудова людина і талановитий командир полку – кавалер п’яти орденів, гвардії підполковник Гнат Федорович Попов”.

В післявоєнні роки одна з вулиць Семенівки була перейменована на вулицю імені Гната Федоровича Попова. У братській могилі в Благодатному спочиває прах Героя.

За відвагу, мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Південного Бугу солдати та офіцери нагороджені орденами та медалями, а лейтенант Зрєлов Іван Петрович, сержант Антипін Пилип Лук’янович (посмертно), єфрейтор Попов Андрій Федорович, підполковник Іван Антонович Бондаренко (посмертно) удостоєні найвищої нагороди воєнної пори – Героя Радянського Союзу!

З поля бою не повернулися 519 арбузян, 353 жителі Новокрасного, 480  костянтинівців, 232 жителі Благодатного, 66 – з Іванівки. Всього ж із 6012 жителів району, які брали участь у війні, додому не повернулися 1972 чол. Вони загинули далеко від рідних країв, а в рідній землі спочивають її захисники. Під могильними плитами меморіального комплексу в Арбузинці захоронені бійці різних національностей, з різних куточків тепер незалежних держав. Це росіяни Зімін, Ваніщев, Коровін, Паршуков, Дешков, чуваш  Аксенов, узбек Ахмедов Бабакул, грузин Пирикава, білорус Цибулевич, українці Санько, Зубко, Гузь. Як би не склалося сьогодні наше життя ми не маємо жодного права забувати їх імена.

Страшною виявилась післявоєнна руїна. Відступаючи, гітлерівці вивозили все, що можна було захопити із собою, те, що не піддавалось вивезенню – руйнувалось. Згарище стояло на місці середньої школи, зруйновані млини, кінотеатр, підірвана електростанція, елеватор, пограбоване майно. В 1944 році в колгоспі “День колективізації” було 28 голів великої рогатої худоби, 16 свиней та 2 вівці.

Використана література:

1.  ст “Стежками археологів”, М.Товкайло, г-та “Нове життя” №34, 36, 1992 р.

2. П.Мущинский “Непокорённый Буг”. Путеводитель. Одесса. “Маяк”, 1980

3. П.Виборний Миколаївщина. Путівник по пам’ятних місцях. Одеса, 1970

4. А.П.Коваль Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. Київ, Либідь, 2001

5. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 – 1945. Миколаїв, 2004

6. Замітки Присніцького.

7. Спогади О.В.Умрихіна

8. Спогади І.І.Алісімчика, полковника у відставці, ветерана 93-ї стрілкової Миргородської дивізії

9. “Південний Буг пам’ятає”, г-та “Нове життя”, №33, 1984

10. Матеріали запасника шкільної Кімнати бойової слави


Випадкове зображення

dscn9719.jpg

Опитування

Як часто Ви відвідуєте бібліотеку?

Раз на рік - 20%
Раз на місяц - 13.8%
Раз на тиждень - 10.8%
Кожен день - 52.3%
Жодного разу - 3.1%

Total votes: 65

Відео про бібліотеку




Copyright ® 2012; Vyzer O.M.; E-mail: vyzer62@gmail.com